Кава з гвоздикою зі стамбульської турки

Віднедавна в мене з’явився новий ранковий ритуал – варити каву у справжній турецькій джезві. Я вже спробувала готувати її з гвоздикою, корицею та бадьяном. З гвоздикою мені подобається найбільше.

…Того дня на Єгипетському базарі я стомилася від питання «Where you from?» та вигуку «Привет! Как дела?», які супроводжували мене весь час, поки я там ловила гав. Тому побачивши турку, яка мені сподобалася, я схопила її, навіть не торгуючись, і втекла від такої надокучливої уваги.

 

 

 

 

 Пролог до цієї історії розтягнутий у часі і тривав від чотирьох років до десяти місяців. В першому випадку на сторінці VK, а в другому – розпочав свій відлік  торік в горах Сванетії – саме там ми почали планувати свій наступний спільний похід.

Цього разу місцем зустрічі слугував аеропорт в Анталії. Справа була в середині квітня, а літаки Wizzair’у розпочинають рейси до цього міста лише з травня. Тому довелося летіти через Стамбул і скористатися гостинністю Мехметика.

МІСТА

Оскільки приліт був пізнім, а я сиділа біля ілюмінатора, то перше моє знайомство зі Стамбулом відбулося ще в повітрі. Звідти місто схоже на печеру Алі-баби, встелену розсипаним скарбом із золотих дукачів та каменів-самоцвітів. Все сяяло і яскравіло так, ніби тут гарно повеселилася Золота Антилопа.

Стамбул – величний. Інакше і не скажеш. Але докладніше про нього трохи нижче.

Анталія

Поки що ж я знову долаю відстань до Анталії і знову біля ілюмінатора. А все завдяки Мехметику, який зареєстрував мене на рейс онлайн. Виявляється, на сайті Турецьких авіаліній є така можливість. На сьогодні це моя улюблена авіакомпанія.

Так от, ранкова Туреччина мені сподобалася не менше, ніж нічний Стамбул: крізь хмари проглядали оголені руді гори, пробігали свічада озер, нитки якихось річок. Трохи нижче можна було розгледіти плоскі дахи будинків з неодмінними сонячними батареями.

Перше враження від Анталії – не готелі на морському узбережжі, а всюдисущі горщики з квітами із підведеною системою поливу, незліченна кількість вивісок «AVUKAT» - адвокатів ту більше, ніж людей, здається, та ємності з водою на дахах багатоповерхівок. А ще Анталія здалася мені кокеткою: ніби-то і фліртує з усіма, та все ж залишається при своїх інтересах.

Власне, ті кілька годин мого перебування в місті були зосереджені в його історичній частині. Але спершу ми шукали об’єктив для Ксюші, потім банк для Борі, а далі розійшлися в різні боки. Я залишилася одна і пішла гуляти старим кварталом. Коли проходила повз мечеть і фотографувала її, якийсь літній чоловік сказав, що я можу зайти всередину. Не знаю, навмисне чи ні, але охоронець видав мені шаль, що кольором гармоніювала з моїм одягом. Залишивши взуття ззовні, я ввійшла. Якраз розпочалася молитва, тому я всілася тихенько на килимі і спостерігала за імамом і тими кількома правовірними, що були на намазі. Сторожеві, думаю, було цікаво, як поводиться та іноземка в мечеті. Але коли він застав мене в позі покірності, то залишився вдоволеним і пішов геть.

 

 

 

 

 Минуло кілька годин моєї прогулянки і я почала шукати автобус щоб доїхати до нашого кемпінгу. Всі, до кого я зверталася, дуже намагалися допомогти, але їхні поради були суперечливими і мені доводилося кілька разів туди-сюди перетинати вулицю із щільним трафіком.

Зрештою, на голій інтуїції я таки дійшла до зупинки на Конялті і поїхала. Але мої митарства ще не скінчилися, бо водій автобуса знав англійську ще гірше за мене і я не змогла добитися від нього кінцевого пункту прямування. Тому, забачивши більш-менш знайоме місце, де ми напередодні шукали магазин, я попросила зупинитися і вже дійшла куди слід пішки. Добре, що початкова точка відправлення автобуса до аеропорту Анталії знаходиться саме тут, біля кемпінгу. Дорога туди займає годину, чи навіть півтори, і весь час пролягає через місто. Вечірня Анталія гламурна, в коктейльній сукні і з яскравим макіяжем.

А от Wi-Fi в аеропорту платний :-(

Стамбул

Моє друге пришестя у Стамбул припало на ранній ранок. Із сірого неба сіялася мжичка, в повітрі було вогко і сонце й не натякало на свою присутність. Чудовий день розпочався дощем.

Прямісінько біля виходу з аеропорту Sabiha Gokcen зупиняються автобуси Havatas: за 40 хвилин я вже була на зупинці Kadikoy, а ще за 20 поромом – на Eminonu, прямісінько перед мечеттю Еміноню і навпроти Єгипетського базару.

Крізь пасма дощу, що спускалися з даху порому, я розглядала численні палаци, мечеті, звичайні будинки, мости і чайок, що попри негоду гойдалися на хвилях Босфору.

Стамбул величний. І він якось так відразу напирає всією тією величчю, щоб ні в кого і сумніву в цьому не виникло. У Стамбулі зачаїлося багато таємничостей, які варто відкривати поступово. Це місто, яке потрібно бачити,, в яке слід зануритися і за яким варто спостерігати тишком-нишком, бо якщо викажеш себе, то вже мусиш брати участь у всій тій круговерті.

Водночас, здається мені, це місто, в якому доволі важко стати «своїм» - дається взнаки різниця у менталітеті та культурних традиціях.

Та Бог любить мене – я мала гарних гідів. І тепер не знаю, який з тих двох днів мені ближчий і чиїм іменем називати тепер той Стамбул.

 

 

 

 -          Что ты смотришь на меня?

-          Ты какая-то другая, в прошлый раз ты приехала как солдат.

    -          Это я, только в другой одежде.

 

 

 

 -          Excuse me, can you take photo with me?

-          Yeah, sure.

Палац Топкапи

Блакитна мечеть

-          I want to put you in small box.

-          Do you have a box for me?

-          Yes, it is in my heart.

вул.Істікляль

Інший Стамбул

 

А наступного ранку знову Eminonu – Kadikoy – Sabiha Gokcen – Счастливого пути – I miss you – Київ.

МІСЦЯ

Діставшись з Анталії до Бельдібі, ми вирушили в бік Гьойнюка. Тут все Гьойнюк – село, каньйон, вершина в Таврських горах. Головний серед цих географічних точок – каньйон, до якого ми й прямували. І який, власне, супроводжував нас цей і весь наступний день. Годі й казати, що то за краса! Вода рвучко і впевнено прокладала собі шлях помежи гір. Ті, схоже, пручалися, але все ж піддалися де вмовлянням, а де й насильницькому тиску. Зрештою, вони притерлися одне до одного і зараз глибокі і стрімкі вирви чергуються зі статечними потоками.

 

 

 

 На п’ятий день мандрівки, після казкового лісу, на нашому шляху розкинулася простора карстова поляна, що колись, у древності, була озером. Це місце, до якого найчастіше повертаюся спогадами, воно містить у собі якусь магію. Здається, що ось-ось з-за каменя вигулькне гном чи, може, ельф. Старі сухі дерева графічно застигли у часі – чи то вони його зупиняють, чи він для них зупинився? Неначе вартові по берегах колишнього озера ходять назирці предковічні ліванські кедри та старезний ялівець. Такі пейзажі гарно би вписалися у фільм про Дункана Маклауда чи щось у такому дусі.

 

 

 

 А ми, між тим, впритул підійшли до підніжжя Тахталидаг, вершина якої вже третій день маячила перед нами. Наступного ранку, замаскувавши рюкзаки під старим кедром подалі від стежини, ми вирішили на засніжену вершину найвищої гори парку Олімпос-Бейдаглари. Підйом складним назвати важко (тим більше Ілля поділився зі мною трекінговою палицею), але слід бути обережним на сніжниках, щоб не провалитися. В той день в повітрі висіла каламутна пелена, так що Адрасан внизу увижався розмитим. «Ма, я на висоті 2365 м, жива, здорова, не голодую :-)».

Наступного дня з Улупінарі вершина Тахталидаг здавалася недосяжною і не йнялося віри, що вчора я там топталася. Це було зі мною?

Через день ми на дві ночі зависли на пляжі в Чирали під Олімпосом. Однієї ночі була гроза.

Поселення Чирали дуже вдало розташувалося в бухточці Середземного моря між древнім Олімпосом та фантасмагорійною Химерою. Тут спокійно і цікаво.

Ледь стемнілося, як ми вирушили до Химери. Після трьох кілометрів шляху і підйому високими східцями в сутінковому мороці при променях ліхтариків, переді мною постало диво. З-під каменів вихоплювався живий вогонь. Його пасма грайливо вигиналися у предковічному танці, байдужі до людської метушні. Бо що люди для вогню? Це вони його потребують. Він же їх просто терпить. До пори, до часу.

Ці зарозумілі люди зухвало протиставляють себе природі, хоч є лише її порохом. З її сердечних дітей перетворилися на її болісну скверну. Чисто вовкулаки. Зважайте, сіромахи, час бульбівського «Я тебе породив – я тебе і уб’ю» вже близько. Саме зараз скапують миттєвості великого Шансу.

 

 

 

Олімпос, як і всі тисячолітні міста, життя в яких нагло обірвалося, збуджував уяву: що за люди тут жили і чим, якими знаннями володіли і що визнавали найвищою цінністю?

Тепер насельниками древнього міста є ящірки, вітер, сонячні промені та кущі лавру. Туреччина пахне лавром.

 

 

 

 

 

 

 За два дні по тому ми дійшли до Адрасану, який просто таки вразив теплицями з перцями і баклажанами та садами з апельсинами і гранатами. Ввечері ми вибралися зі своєї чарівної бухточки в найближчий сад назбирати апельсинів. Тоді ще муедзин заклично протягнув молитву у мечеті. Я була в мусульманській країні. А вже дуже хотілося додому. Вдень я побачила в місті чорнобривці і відразу щось важке підступилося до горла і витиснуло з очей сльози. Саме в той момент я зрозуміла, що не зможу жити ніде, окрім України. Сюди я вже линула думками котрий день.

23 кілометри від Адрасану до Піратської бухти поблизу Караоза були якимись одноманітними і нудними. Лише коли під ногами розпласталося море, стало якось відрадніше балансувати на брилах та торувати далі свій шлях. Того дня, а це було 1 травня, турки святкували ніч Раджаб, а тому Піратська бухта, де планувалося заночувати, була вкрай залюднена. Ледве вдалося пропхатися через весь отой нарід.

Наступний день був автобусностанційний: Караоз – Кулумджа – Демре – Анталія.

У Демре ми відвідали Міру – ще одне древня місто, що збереглося навіть краще за Олімпос. Античність тут видима для ока, але якось не відчувається її дух, ніби розтоптаний тисячами туристичних черевиків, випалений спалахами фотоапаратів.

 

 

 

 Дорогою до церкви Св. Миколая у Борі з місцевим жителем відбулася така розмова:

-          Excuse me, how can we get to Noel Baba?

-          По-русски говоришь?

-          Да.

-          Сначала сто метров далеко. Потом направо.

:-)

Вхід на територію був платним і якось всі зійшлися на думці, що час вже вирушати в Анталію і можна обійтися без відвідування того храму.

ЛЮДИ

Другого дня, піднімаючись від каньйону Гьойнюк, ми проминали гранатовий сад. Я йду, коли назустріч мені прямує чоловік, розмахуючи українським прапорцем.

-          Слава Украине!

-          Героям слава!

-          Что-то вы долго идете.

-          Почему Вы так говорите?

-          С утра проходили турки, говорили, что украинцы будут идти.

Це був привітний чеченець Сулейман. Він живе на цьому господарстві безвиїзно з тих пір, як в його країні розпочалася війна. Про своє минуле він мовчить і в Борі виник здогад, що він колишній військовий. Але не це важливо, а те, що він поламав стереотип, що всі чеченці головорізи. Люди всюди однакові, але з національними і етнічними особливостями. «Одною мовою одвік всі люди плачуть. Одною мовою сміється всенький світ».

Текін – найбільш загадковий персонаж цієї мандрівки. Схожий на скандинава, можливо, ним і є. Він купив шматок землі на схилі гори, збудував собі халабуду і ціле літо живе тут відлюдником. Хоч заробляє на людях – здає свою територію під намети, вирізьблює різні кулончики, сережки і продає їх тим, хто транзитом проходить через його двір і зупиняється випити чаю.

На пляжі під Олімпосом нам дозволили напнути намети з умовою, що ми будемо вечеряти в ресторанчику «Merhaba». А нам то що?! Замороки менше, можливість скуштувати справжніх турецьких страв, Wi-Fi та ще й небачена розкіш під час походу – ДУШ.

Саме там я познайомилася із Дідусем. Та так, що й імені його не запитала. Вже й не пам’ятаю, про що ми там розмовляли. Здається, навіть пісню якусь відому обом згадали. Але він здався мені таким близьким, що я б хотіла його присвоїти, адже мої дідусі давно вже пішли Додому.

З Османом ми здибалися в кемпінгу в Конялті (Анталія). Як він каже: «Я все здесь делаю» - прибирає, ремонтує, виконує прохання постояльців. Це немолодий вже азербайджанець. І досить самотній, як я зауважила. Внутрішньо самотній. Хоч, напевне, в нього є Аллах – на території кемпінгу я знайшла щось подібне на мізерну мечеть. І, схоже, її відвідують.

Були ще й інші знайомства, але то вже не для преси.

Саме за це я люблю свої мандри – за можливість спілкуватися з людьми інших національностей, культур і релігій. Бо завжди знаходиться якась людина-самоцвіт, що закарбовується в пам’яті. Світлини з пройдених місць відображають послідовність подій і викликають емоції, але тепло спогадів виходить все ж таки від людей, про яких тепер знаю, що вони є. І мені приємно. Насправді наша планета дуже маленька і люди на ній такі зворушливі і дуже єдині в своєму прагненні Любові.

ТВАРИНИ

Одного ранку я проснулася від вигуків: «Э, ты что делаешь? Давай, иди отсюда!». За стінками намету щось відбувалося. Я висунулася і побачила нашу гостю, яка замахувалася на пакети з печивом.

Потім ми зустрічали ще одного осла.

А такого цапа, схоже впрягав у свою бричку сам Одін.

 За весь час походу я бачила вісім черепах, одного їжака, мертвого скорпіона та міграцію гусениць. А ще подружилася з кішечкою в Текіна і собакою на пляжі в Чирали.

 

 

 

Отакою на враження і усвідомлення випала мені далека дорога Лікійською стежиною.