Илья, Ксюша, Надя, Аня смотрите перевод ниже :-)
Жила-була
вродлива імеретинська царівна з дивовижним іменем Кошкі. Вдачу вона мала добру
і веселу, але занадто волелюбну. І за це зла мачуха заточила її в башті далекої
Сванетії. А щоб ніхто не зміг знайти полонянку і визволити її, звеліла
збудувати сотні башт по всій сванській землі, а зодчих безжалісно знищити.
І
навіть аргонавти, що насправді вирушили на пошуки імеретинської красуні,
повернулися до Кутаї лише із золотом Колхіди і позолоченим у водах Енгурі
руном.
Та
пам’ять сванів зберегла легенду про поневолену царівну – вони ще й досі
називають кожну башту «кошкі»*.
В одній з таких кошкі побувала і я.
Однак, віки вже стерли сліди можливого перебування вродливої невільниці у цих
стінах.
… Літак приземлився у Кутаїсі о 9:20
ранку і я ледь не кинулася цілувати грузинську землю – гамарджоба!
До зустрічі з більшістю нашої групи
залишалася ще купа часу і ми втрьох – Саша, Юля і я – після незначних, але
обов’язкових торгів із таксистом поїхали до монастирів Гелаті і Моцамета.
Саме зараз хочу висловитися на підтримку
грузинських таксистів – це справжні інформаційні центри: і про обстановку в
країні розкажуть, і на ночівлю прилаштують і, зрозуміло, довезуть куди слід та
ще й почекають скільки потрібно без увімкненого лічильника! А «наш» водій таксі
пригостив нас велетенськими булочками, які ми ще два дні доїдали. Спеціально за
ними заїжджав – о-о!
Крихітний монастир
Моцамета примостився на вершині гори, затиснутій між двома ущелинами. У храмі
якраз проходила служба. І хоч крім чотирьох служителів, там було лише два
чоловіка і ми, та всі канони чітко дотримувалися.
 |
| Моцамета |
 |
| Моцамета/Моцамэта |
Гелаті, поза сумнівом, залишив слід у моєму
серці. Майже затерті фрески храму справляють враження не гнітюче, а швидше –
співчутливе. Хочеться залишити хоч якусь копійку на їх відновлення. І тут все
просто, засновано на довірі: лежать свічі, вказана їх вартість, поряд на
столику ларі і тетрі – плати, бери здачу. І жодна жива душа за тим процесом не
слідкує. Вся атмосфера монастирського подвір’я просякнута домашнім затишком і
спокоєм. Здається, що тут завжди неділя.
 |
| Фрески Гелаті/Фрески Гелати |
 |
| Колишня семінарія/Бывшая семинария |
 |
| Гелаті/Гелати |
|
|
| | |
Повернувшись до аеропорту Копітнарі ми
виявили ще частину групи, а також те, що сидіння-підвіконня можна легко
використати як ліжка, що після безсонної ночі було дуже доречно.
А коли всі зібралися і Борис порахував
нас, наче курчат, ми вирушили назустріч нашій спільній пригоді. І тоді я ще й
не думала про те, що через сім днів/шість вечорів ті дев’ятеро людей стануть
мені такими близькими, що сумуватиму за ними ще до закінчення походу.
Водій нашої маршрутки, з іменем, схожим
на пряність – Зура, гнався несамовито. Як і всі кавказці, втім. Почався дощ, що
перейшов у зливу. А я боролася зі сном, намагаючись на шаленій швидкості
роздивитися мою любу Грузію крізь мокре вікно автобуса.
І на шляху до Зугдіді мені все ж таки
пощастило побачити свиней із дерев’яними ріжками. Але про можливість
сфотографувати те диво, звісна річ, не йшлося.
Взагалі в цій країні тварини вільні у своїх
вчинках: поросята від малесеньких, схожих на їжаків, до великих кабанів гуляють
вулицями, мирно пасуться табунами коні, а корови – то й зовсім привілейовані
істоти – можуть собі незворушно лежати посеред проїжджої частини – і всі
вважають це нормальним.
За скількись там кілометрів до Местії, в
Латалі, почалися башти. Принаймні, там я їх помітила вперше.
Коли дивишся на якесь сванетське
поселення згори, то воно здається масивним підсвічником, на якому то хаотично,
то впорядковано стоять свічі-кошкі. І коли б на кожній з них у сутінковий час
запалити вогник, то вони б склали конкуренцію навіть тим лампадкам, які ми
щорічно світимо на Михайлівській площі в День пам’яті жертв голодоморів.
Перший похідний день був щедрим на воду
і важкопрохідні місця. Ми то перелазили огорожу, потрапляючи у чиїсь
володіння, то повертали назад, йдучи просто руслом потічка. В горах то був дощ,
то не було дощу, то був град. Чого бракувало – то це визначеності: якою мовою з
людьми вітатися («Гамарджоба!», «Hello!
», «Доброго дня! – Доброго здоров’я! – О, то це ж наші!»), одягати дощовик чи
зараз минеться і скільки ще до тих озер («Is Koruldi far from here? – Well, it is this road – to that white car», «Ще 300.., 250… метрів», «Have you saw a lake? – Yes, five minutes. – Oh, thanks!»). Ті п’ять хвилин були
нескінченними.
 |
| Одне з озер Корульді/Одно с озер Корульди |
Зате мандрівка ця видалася чудовою
розминкою перед наступними кількома днями. І дорога в оточенні гір, пронизаних
річками-блискавками вже сама собою надихала. Дорога завжди варта того, щоб іти.
А гори не можуть бути негарними. Десь там мала бути вершина Ушби і я, можливо,
й бачила її, але не знала, що то вона.
Місто Местія потребує окремого слівця.
Найперше, завдяки інформаційному центру, де можна не лише отримати довідку про
маршрут, який тебе цікавить, але й «нагребти» купу карт усіх регіонів Грузії.
Ну, звісно, ми зі своїм українським «А тут ще огірочки посію» так і зробили:-)
Центр міста із дуже оригінальним пам’ятником
цариці Тамар відбудований і виметений, купа гостьових будинків. Все робиться
задля розвитку туризму.
 |
| Пам'ятник цариці Тамар/ Памятник царице Тамар |
 |
| Зверніть увагу на символи біля підніжжя пам'ятника/Обратите внимание на символы у подножья памятника |
 |
| Гостьовий будинок у Местії/Гостевой дом у Местии |
Того вечора, скориставшись відсутністю
Бориса, ми трохи змахлювали і взяли таксі. А сван, коли побачив яка кількість
дівчат наближається до його автівки, якось нервово засміявся до свого колегиJ
Боря після кожного походу в магазин
любив розповідати про свої спостереження за місцевими звичаями, зокрема щодо
становища жінки в сванському суспільстві. Так, тут патріархат. А призначення
жінок – народжувати дітей і поратися по господарству. Але при цьому я жодного
разу не помітила нещасного жіночого погляду. То, може, не все так погано? Якщо
вони живуть так вже віками, то чому нам обурюватися таким станом речей і
пхатися зі своїми правилами (світоглядом) у чужий монастир?
Насправді свани доброзичливі та
відкриті. І величезні – справжні чоловіки. Вах! А коли вони дізнавалися, що ми
з України, то дуже емоційно і зворушливо виражали свою радість – люблять вони
нас. Це так приємно – бути бажаними гостями.
Схожі діалоги повторювалися протягом
всього нашого шляху:
-
Откуда прибыли?
-
С
Украины.
- А-а-а, так и знал, так и знал (з тим сваном ми
зустрічалися двічі).
***
- Откуда?
- С Украины.
- О-о-о, что же ты
мучаешь меня?! (Боря спершу звернувся до нього англійською). Я служил во Львове!
Вже
при виході з Адіші нам зустрілися мама із сином з Дніпропетровська. І сван, що
був їхнім провідником, дуже пристрасно жестикулював і розповів, як вони хотіли
купити (!) в нього лаваш (!) за 5 (!) ларі. «Эй, это же ваши земляки, поговорите с ними!» - тобто він хотів, щоб ми пояснили своїм
землякам, що вони завдали свану образи, коли запропонували йому гроші за хліб.
А вчора в Єлі після того, як нам дозволили
оглянути кошкі (ну уявіть собі: цілий кагал поліз на горище!), прозвучало
питання: «Ну, чем вам еще помочь?». І винесли лаваш та голівку сулу гуні. Від
плати відмовилися навідріз. Країна – це люди.
І в цій країні мені затишно. Бували моменти, коли
мені здавалося, що я вдома. Наприклад, гори в цій частині країни дуже схожі на
Карпати. І лише засніжені вершини виказують, що це все ж таки Кавказ. Ще одне:
вже майже в останню мить, коли ми бігли до маршрутки в Ушгулі, я побачила ось
цю розмальовану хатину. Як це по-українському!
Але
за кілька хвилин до того я стояла і плакала. І стара сванка (що дуже чітко
привіталася з нами «гамарджобат»), намагалася зрозуміти, що
відбувається, вона сміялася до мене і щось ласкаво говорила. Ну як я могла їй
пояснити, що не хочу покидати ні цієї громади, ні цієї землі. Що з кожним
приїздом до цієї країни все більша частина мого серця залишається тут. Що десь
у Мцхеті, Гергеті, Накіпарі чи ще якомусь місці приховано магніт, який тепер
постійно притягуватиме мене до себе.
Часто
зараз пригадую вечір на тій казковій галявині із соковитою травою. І те, як із
заходом сонця змінювалася вершина Тетнульда, і як ми смажили гриби з кропивою,
і те, як співали пісень, і якою теплою була наша ватра.
 |
Тетнульд
|
 |
| Ми/Мы:-) © фото Олександри Ланде |
Не
менш чарівним був вечір на острові між двома рукавами Адішчали коли Саша таки
відгадав правила Ксюшиної гри, не втративши терпіння, частина грибів із казана
вихлюпнулася на землю, а ми всі перебували під враженням від карколомної
мандрівки до льодовика біля підніжжя Тетнульда. Навіть Саша, який залишився
стерегти рюкзаки, але вже від «спілкування» з ґедзями.
 |
| Вдалині видніється льодовик Тетнульда/Вдалеке виден ледник Тетнульда |
Вода в
ріці
тоді була холоднішою, ніж взимку в ополонці, аж рукам боляче. Хоча ще вчора
нижче за течією у цій річці ми помили волосся.
Новий
день був довгим і наповненим пейзажами, враженнями і водою. Зранку вода
розливалася у нас під ногами, бо ми переходили ріку вбрід, а надвечір вона
полилась нам на голови, бо почався дощ. Зате в цьому проміжку був мальовничий
перевал Чхутнієрі із густою периною різнотрав’я, стілець посеред поля, «село»
Халде з одним жилим будинком для однієї сім’ї та сванськими хлопцями, що
гарцювали на коні, с. Іпрарі, де вивіска написана українською (!) мовою,
капіляри річечок, що стрімко збігають з вершин та впадають у норовливу
Халдесчалу, і «дихаючі» джерела обабіч дороги.
 |
| Перевал Чхутнієрі/Перевал Чхутниери |
 |
| Халде/Халдэ |
 |
| Халде. Будинок із портретом Сталіна/Халдэ. Дом с портретом Сталина |
 |
| Іпрарі/Ипрари |
Сванетія
багата на воду. Земля просякнута тією водою, що часом не вміщається у грунті і
виходить на поверхню. Тутешні ріки нагадують мені авторитетну главу роду, яка
всіх тримає у залізному кулаці і змушує рахуватися із собою.
...
Чи завжди у подорожі є
мета? Чи метою є сама подорож? Як би там не було, але ми таки дісталися до
найвисокогірнішого поселення у Європі – середньовічного на вигляд Ушгулі (2200
м), що є насправді громадою з чотирьох сіл.
Підмоклі
й підмерзлі, ми були дуже раді відвідати місцевий Етнографічний музей, де
дівчинка Каті англійською мовою докладно ознайомила нас із влаштуванням побуту
у древньому сванетському помешканні. Ми закидали її питаннями – нікому не
хотілося виходити під дощ.
 |
| Ушгулі/Ушгули |
 |
| Якщо що/Если что :-) |
 |
| Кошкі/Кошки |
 |
| Різне сванське начиння/Разная сванская утварь |
 |
| Скриня для одягу /Сундук для одежды |
Це
ще одне приємне враження від Грузії: її мешканці, і особливо молоде покоління,
володіють англійською мовою. Всю дорогу дітки віталися з нами «Hello», а дівчинка в Адіші спробувала
нас полічити – їй якраз вистачило чисел from one to ten:-).
Так,
поки ми тлумилися в тому музей і Саша грав на старовинній (чи не причулося
мені?!) бандурі, прийшов Боря з цілою коробкою кубдарі і хачапурі. Тоді ми,
натхненні думкою, що попереду нас чекає обід, підхопили свої рюкзаки і пішли
далі за село, щоб розбити табір для останньої своєї ночі в цих краях.
Шкода
лише, що дощ та відсутність дров на стоянці завадили нам розкласти багаття та
зібратися гуртом.
Зате
коли дощ припинився, небо очистилося і я пізнього вечора вийшла з намету, то
ледь не присіла від побаченого! Чіткі і виразні зорі, та так близько, що хоч
рукою діставай! Такі небеса несила забути…
І
ось настав той день, коли потрібно (?) покидати гори Сванетії. Але перед тим,
як поїхати, ми сходили до льодовика Шхари і майже по-марафонськи прибігли назад
– 11 км за 2 години без жодного перепочинку. А Шхара сьогодні як та Гюльчатай,
приховала своє личко під вуаллю хмар: «Ви ще повернетесь до мене, мої любі».
 |
| Льодовик Шхари/Ледник Шхары |
Нічна
зупинка у Зугдіді розділила нашу спільну історію. І тепер більшість групи може
розповідати про те, як довго шукали кемпінг у Кобулеті, величезний хачапурі
по-аджарськи і як їм дарували домашнє вино, а ми з Юлею про поїздку в автобусі,
повному грузинів і як на нас дивилися ніби на дивоглядь, а також про гостинний
Кутаїсі, добровільних гідів, храм Баграта, нічний фонтан у центрі міста, міст
через Ріоні та багато іншого.
Дякую
всім, хто на кілька днів заглянув у моє життя. Мені б хотілося залишити вас у
себе якнайдовше. А в ідеалі – назавжди.
Хай
буде Час! Па!
29.07
– 07.08.2013
* Це лише мій вимисел :-)
Специально для моих друзей из России перевод всего сего:-)
Жила-была красивая имеретинская церевна с необычайным именем Кошки. Нрав у нее был добрый и веселый, но очень уж свободолюбивый. И за это злая мачеха спрятала ее в башне далекой Сванетии. А чтобы никто не мог найти пленницу и освободить ее, велела построить сотни башен по всей сванской земле, а зодчих безжалостно уничтожить.
И даже аргонавты, что на самом деле отправились на поиски имеретинской красавицы, вернулись в Кутаю только из золотом Колхиды да позолоченным у водах Энгури руном.
Но память сванов сохранила легенду о плененной царевне - они и сейчас называют каждую башню "кошки"
*.
В одной такой кошки побывала и я. Однако, столетия уже стерли следы возможного пребывания прекрасной невольницы в этих стенах.
... Самолет приземлился в Кутаиси в 9:20 утра и я чуть было не бросилась целовать грузинскую землю - гамарджоба!
До встречи
с большей частью нашей группы оставалась еще куча времени и мы втроем - Саша, Юля и я - после незначительных, но обязательных торгов из таксистом поехали к монастырям Гелати и Моцамэта.
Именно сейчас хочу высказаться в поддержку грузинских таксистов - это настоящие информационные центры: и про обстановку в стране расскажут, и на ночлег пристроят, и, понятно, довезут куда нада да еще и подождут сколько нужно без включенного счетчика! А "наш" водитель такси угостил нас гигантскими булочками, которые мы еще два дня доедали. Специально за ними заезжал - о-о!
Крошечный монастырь Моцамэта приютился на вершине горы, зажатой между двумя ущельями. В храме как раз проходила служба. И хоть кроме четырех служителей там было только двое мужчин и мы, но все каноны точно соблюдались.
Гелати, вне сомнения, оставил след в моем сердце. Почти затертые фрески производят впечатление не гнетущее, а скорее - сочуствующее. Хочется оставить хоть какую-то копейку на их восстановление. И тут все просто, основано на доверии: лежат свечи, указана их стоимость, рядом на столике лари и тэтри - плати, бери здачу. И ни единая живая душа не следит за этим процессом. Вся атмосфера монастырского двора пропитана домашним уютом и спокойствием. Кажеться, что здесь всегда воскресенье.
Вернувшись в аэропорт Копитнари мы обнаружили еще часть группы, а также то, что сиденья-подоконники можно легко использовать как кровать, что после безсонной ночи было очень кстати.
А когда все собрались и Борис посчитал нас, будто цыплят, мы отправились навстречу нашему общему приключению. И тогда я даже не думала о том, что через семь дней/шесть вечеров эти девять людей станут мне такими близкими, что буду скучать за ними еще до завершения похода.
Водитель нашей маршрутки, с именем, похожим на пряность - Зура, летел неистово. Как и все кавказцы, впрочем. Начался дождь, который перешел в ливень. А я боролась со сном, пытаясь на безумной скорости рассмотреть мою любимую Грузию сквозь мокрое окно автобуса.
И по пути к Зугдиди мне все-таки посчастливилось увидеть свиней с деревяными рожками. Но про возможность сфотографировать это чудо и говорить не приходилось.
Вообще в этой стране животные свободны в своих поступках: поросята от маленьких, похожих на ежей, до больших кабанов гуляют улицами, мирно пасутся табунами лошади, а коровы - те и вовсе привилегированные существа - могут себе невозмутимо лежать посреди проезжей части - и все считают это нормальным.
За сколько-то там километров от Местии, в Латали, начались башни. Во всяком случае там я их заметила впервые.
Когда смотришь на какое-то сванетское селение сверху, то оно кажется массивным подсвечником, на котором то хаотично, то упорядоченно стоят свечи-кошки. И когда б на каждой из них во время сумерков зажечь огонек, то они бы составили конкуренцию даже тем лампадкам, которые мы каждый год светим на Михайловской площади в День памяти жертв голодоморов.
Первый походный день был щедрым на воду и труднопроходимые места. Мы то перелазили через забор, попадая в чьи-то владения, то возвращались назад и шли просто по течению ручейка. В горах то был дождь, то не было дождя, то был град. Чего недоставало - так это определенности: на каком языке здороваться с людьми
(«Гамарджоба!», «Hello!
», «Доброго дня! – Доброго здоров’я! – О, то це ж наші!»), надевать дождевик или
сейчас пройдет и скольки еще до тех озер («Is Koruldi far from here? – Well, it is this road – to that white car», «Еще 300.., 250… метров», «Have you saw a lake? – Yes, five minutes. – Oh, thanks!»). Те пять минут были нескончаемыми.
Нет, не впечатлили меня озера Корульди. Бребенескул и Несамовыте у Карпатах при такой же погоде кажутся более привлекательными.
Зато наше странствие оказалось прекрасной разминкой перед следующими несколькими днями. И дорога в окружении гор, пронизанных речками-молниями уже сама по себе вдохновляла. Дорога всегда достойна, чтобы идти. А горы не могут быть некрасивыми. Где-то там должна была быть вершина Ушбы и я, возможно и видела ее, но не знала, что это она.
Город Местия требует отдельного словца. Прежде всего благодаря информационному центру, где можно не только получить справку об интересующем маршруте, но и "нагрести" кучу карт всех регионов Грузии. Ну, конечно же, мы со своим украинским "А тут еще огурчики посею" так и сделали:-)
Центр города с очень оригинальным памятником царице Тамар отстроен и выметен, полно гостевых домов. Все делается для развития туризма.
Тем вечером, воспользовавшись отсутствием Бориса, мы немного смахлевали и взяли такси. А сван, когда увидел сколько девушек приближается к его машине, как-то нервно засмеялся к своему коллеге:-)
Боря после каждого похода в магазин любил рассказывать о своих наблюдениях за местными обычаями, в частности о положении женщины в сванском обществе. Да, тут патриархат. А назначение женщин - рожать детей и возиться с хозяйством. Но при этом я ни разу не видела несчастного женского взгляда. Так, может, не все так плохо? Если они живут так уже веками, то почему нам возмущаться таким положением вещей и сунуться со своим уставом (мировозрением) в чужой монастырь?
На самом деле сваны доброжелательные и открытые. И огромные - настоящие мужчины. Вах! А когда они узнавали, что мы с Украины, то очень эмоционально и трогательно выражали свою радость - любят они нас. Это так приятно - быть желанными гостями.
Подобные диалоги повторялись на протяжении всего нашего пути:
- Откуда прибыли?
-
С
Украины.
- А-а-а, так и знал, так и знал (с этим сваном мы
встречались дважды).
***
- Откуда?
- С Украины.
- О-о-о, что же ты
мучаешь меня?! (Боря сначала обратился к нему на английском). Я служил во Львове!
Уже при выходе с Адиши нам встретились мама с сыном из Днепропетровска. И сван, который был их проводником, очень страстно жестикулировал и рассказал, как они хотели купить(!) у него лаваш(!) за 5(!) лари. "Эй, это же ваши земляки, поговорите с ними!" - то есть, он хотел, чтобы мы объяснили своим землякам, что они обидели свана, когда предложили ему деньги за хлеб.
А вчера в Ели после того, как нам позволили осмотреть кошки (ну представьте себе: такой кагал полез на чердак!), прозвучал вопрос: "Ну, чем вам еще помочь?". И вынесли лаваш и головку сулугуни. От платы отказались наотрез. Страна - это люди.
И в этой стране мне уютно. Бывали моменты, когда мне казалось, что я дома. Например, горы в этой части страны очень похожи на Карпаты. и только заснеженные вершины указывают на то, что это все-таки Кавказ. Еще одно: уже почти в последнее мгновение, когда мы бежали к маршрутке в Ушгули, я увидела разрисованный домик. Как это по-украински!
Но за несколько минут до этого я стояла и плакала. И старая сванка (которая очень четко поздоровалась с нами
«гамарджобат») пыталась понять, что происходит, она улыбалась мне и что-то ласково говорила. Ну как я могла объяснить ей, что не хочу оставлять ни эту общину, ни эту землю. Что с каждым приездом в эту страну все большая часть моего сердца остается здесь. Что где-то у Мцхете, Гергети, Накипари или еще каком-то месте спрятан магнит, который теперь постоянно будет притягивать меня к себе.
Часто сейчас вспоминаю вечер на той сказочной поляне с сочной травой. И то, как с закатом солнца менялась вершина Тетнульда, и как мы жарили грибы с крапивой, и то, как пели песни, и каким теплым был наш костер.
Не менее прекрасным был вечер на острове между двумя рукавами Адишчалы когда Саша все-таки отгадал правила Ксюшиной игри, не потеряв терпение, часть грибов выплеснулась на землю, а мы все были под впечатлением от сногсшибательного похода к леднику у подножья Тетнульда. Даже Саша, который остался сторожить рюкзаки, но уже от "общения" со слепнями.
Вода в реке тогда была холоднее, чем зимой в проруби, даже рукам больно. Хотя еще вчера ниже по течению в этой речке мы помыли волосы.
Новый день был долгим и наполненным пейзажами, впечатлениями и водой. Утром вода разливалась у нас под ногами, так как мы переходили реку вброд, а ближе к вечеру она полилась нам на головы, ибо начался дождь. Но зато в этом промежутке был живописный перевал Чхутниери с густой периной разнотравья, стул среди поля, "деревня" Халдэ с одним жилым домом для одной семьи и сванскими парнями, что гарцевали на коне, Ипрари, где вывеска написана на украинском(!) языке, капилляры речушек, которые стремительно сбегают с вершин и впадают в своенравную Халдесчалу, и "дышащие" источники вдоль дороги.
Сванетия богата водой. Земля ею пропитана, иногда вода не помещается в почве и выходит на поверхность. Здешние реки напоминают мне авторитетную главу рода, которая держит всех в железном кулаке и заставляет считаться с собой.
...
Всегда ли у путешествия есть цель? Или целью есть само путешествие? Как бы то ни было, но мы таки добрались до самого высокогорного селения в Европе - средневекового на вид Ушгули (2200 м), что на самом деле есть общиной из четырех деревень.
Мокрые и подмерзшие, мы были очень рады посетить местный Этнографический музей, где девочка Кати на английском языке подробно познакомила нас с устройством быта в древнем сванском жилище. Мы забросали ее вопросами - никому не хотелось выходить под дождь.
Еще одно приятное впечатление от Грузии: ее жители, и в особенности молодое поколение, владеют английским языком. Всю дорогу детки приветствовали нас "Hello", а девочка в Адиши попробовала нас посчитать - ей как раз хватило чисел from one to ten:-)
Так, пока мы толпились в том музее и Саша играл на старинной (не послышалось ли мне?!) бандуре, пришел Боря с целой коробкой кубдари и хачапури. Тогда мы, вдохновленные мыслью, что впереди нас ждет обед, подхватили свои рюкзаки и пошли дальше за деревню, чтобы разбить лагерь для последней своей ночи в этих краях.
Жаль только, что дождь и отсутствие дров на стоянке помешали нам разжечь костер и собраться вместе.
Зато когда дождь прекратился, небо очистилось и я поздним вечером вышла с палатки, то чуть не присела от увиденного! Четкие и выразительные зори, да так близко, что хоть рукой доставай! Такие небеса нет мочи забыть...
И вот настал тот день, когда надо (?) покидать горы Сванетии. Но перед тем, как поехать, мы сходили к леднику Шхары и почти по-марафонски прибежали назад - 11 км за 2 часа без единой остановки. А Шхара сегодня как та Гюльчатай, спрятала свое личико под вуалью облаков: "Вы еще вернетесь ко мне, мои дорогие".
Ночная остановка в Зугдиди поделила нашу общую историю. И теперь большинство группы может рассказивать
о том, как долго искали кемпинг в Кобулети, огромный хачапури по-аджарски и как им дарили домашнее вино, а мы с Юлей о поездке в автобусе, полном грузинов, и как на нас смотрели как на диковинку, а также о гостеприимном Кутаиси, добровольны гидах, храме Баграта, ночном фонтане в центре города, мост через Риони и многое другое.
Спасибо всем, кто на несколико дней заглянул в мою жизнь. Мне бы хотелось оставить вас у себя как можно дольше. А в идеале - навсегда.
Пусть будет Время! Па! (восклицание, которое схоже с "пока")
29.07 - 07.08.2013
*Это только мой вымысел:-)
Перевод совершался под музыку Моцарта, Прокофьева, Шостаковича, Гаспаряна и Арсена Мирзояна :-)
