Абецеда

Она съела все до последнего кусочка
и только сейчас поняла, как была голодна.

Оце-то я залипла (слово яке об'ємне і, головне, пояснення свого змісту не потребує)! Все почалося в понеділок, коли я завітала до улюбленої книгарні "Є" на Лисенка, щоб купити Світланці книгу. Я ніби повернулася у власний світ, обличчям до себе - стільки книг хапали мене за руки, щоб я, бодай, обкладинки торкнулася та з анотацією ознайомилася, і щоб хоча б сторіночку перебігла очима. Але, звісно, я не могла недбало кинути консультанту: "Загорніть усе!" і обмежилася лише Іздриком для себе та "Бікіні" від Вишневського для Світланки.
Збірку есеїв Іздрика під назвою "Таке" майже проковтнула за вівторок. Можна було б і десертом зверху прикласти, але побоялася, що шлунок мого мозку не перетравить стільки екзотичних страв водночас. З автором Іздриком я мимохідь познайомилася ще років сім тому, зараз вже й не пригадую, як називалося наше перше побачення. Але він не змінився! Буває все таким же брутальним та цинічним у своїх міркуваннях, все так само не соромиться вживати смачні слівця, що відносяться в нас до нецензурної лексики ( та я вже не ніяковію і не ховаюся під стіл, коли почую щось "таке". Зараз в мене це викликає лише сміх і навіть якесь таке поблажливе схвалення. Змінююся...) Але воно йому якось пасує, органічно вплітається в його майстерну гру словами та злегка шизоїдне мислення з незвичними образами. Тобто, отримувала я задоволення під час читання. "Таке" - не з тих книг, які закарбовуються в пам'яті і чомусь навчають: прочитала - і "в дупло білочки". Чи це я просто лінуюся мізками пошевелити? Ну, тоді згодом ще раз перечитаю...
(Тут Світланка ром з колою принесла:-) Потім вихопила з рук склянку і повернула мені її ще й з льодом. Зараз чогось понаписую.)
А останніх два дні я провела в компанії Януша Вишневського. Про "Повторение судьбы" велося. Знову випала нагода мейл від Януша з "Одиночества..." почитати. Прикольно, ніби давнього знайомого зустіла. Під час прочитання того "Повторения..." в мене виникло питання: "Цікаво, а якби я "Одиночество в сети" прочитала після цього роману, який з них я б вважала повторенням?" Бо в "Повторении..." Вишневський таки повторюється. Оля каже (а в нас книги читаються по колу і, причому, ми стаємо за ними в чергу - букіністи:-), що в неї склалося таке враження, що Януш Леон написав цю книгу і відклав у шухляду, щоб дістати і видати її тоді, коли йому потрібні будуть гроші. Вишневський знову звертається до своєї улюбленої теми - роману в інеті. Однак, на цей раз мене дещо дратувала надмірна відвертість та еротичність Емілії, ті ж прийоми завоювання уваги чоловіка, ті ж подарунки, що й в "Одиночестве...", та й раптове завершення книги, фактично ні на чому. Так, ніби йому набридло писати і він in a hurry розправився з цією історією.
Ну, але все це можна вважати прологом, оскільки моя абецеда розпочалася не в понеділок, а вже й не знаю в який день, бо в ранньому дитинстві на такі речі уваги не звертають. Здається, я читала завжди. У дитячій бібліотеці мені колись сказали, що я найчастіший їхній відвідувач:-) Пам'ятаю, як закохалася у Діка Сенда. А потім у Білого Вождя і вирішила, що свого собаку (спаніеля) недмінно назву Карлосом. Але зараз мені такси подобаються, і їм таке ім'я якось не підходить:-) А, може, лабрадору підійде?
Світ дитячих вражень...
Потім я прочитала "Собор Паризької Богоматері" і світ для мене перевернувся з ніг на голову. Той епізод з двома глечиками згадується досить часто. Якось я подрослішала. Згодом були інші, і більш серйозні, книги, але саме цей роман я вважаю переломним для себе.
Банальщина і тривіальність, що винесені мною в епіграф, належать друкарській машинці (бо не перу!) якоїсь чергової сіднішелдон, чи їй подібній, укнизі,щонепам'ятаюякназивається. Коли мої очі натрапили на таку посередню фразочку - моя свідомість збунтувалася! І я закинула ту книженцію в куток (зазвичай з книгами я так не поводжуся). На той час я вже була "розбещена" драматичним психологізмом (але ж термін придумала (?)!) Фаулза та психологічним драматизмом (ще краще!) Саган (ну, але я не критик - мені можна).
А два чи три роки тому я взяла в бібліотеці томик улюбленого в дитинстві Майн Ріда і ... Краще б я цього не робила! Настільки примітивним мені здалося те чтиво. Я ніяк не могла зрозуміти, чи то я так розбосотилася якісною літературою, чи то мені попався дуже ранній твір капітана Ріда. Шкодую, що не перечитала ще в дитинстві всіх його романів. А тепер я боюся це робити, боюся зруйнувати свої дитячі враження, боюся, щоб не сталося, як з тією масово-літературною книженцією. І Жюль Верна трохи залишилося... Ааааааа!
В будь-якому творі мене більше цікавить не історія, яка розповідається, а те, як автор ставиться до подій, що створює сам, його міркування, життєва філософія взагалі. А одного разу я навіть розсердилаля на Хемінгуея за фінал роману "Зброє, прощай!":-) Міг же він завершити його інакше! Та іноді я стомлююся від книг, над якими потрібно думати. І тоді читаю щось із сюжетом - Дюма, наприклад. Він мене ще ніколи не підводив. Але й тут, зовсім ненавмисне, за звичкою, я намагаюся підловити автора на гарячому, віднайти момент, де б він відійшов від розповіді, і зронив би якусь цікаву думку. Між іншим, ніби.
Я майже не читаю українських класиків (і яка ж я після цього патріотка?!). Мабуть, тому, що в їхніх творах було мало радості - так складалася доля країни і її народу. Не хочеться свідомо заганяти себе у депресняк. А сучасна українська література...Ні, мені подобається! Ірен Роздобудько, наприклад, і Степан Процюк. Але мені здається що іноді в деяких авторів, перепрошую, кляма падає. Чомусь стало нормальним, та навіть престижним (!), матюкатися у власних творах (о-о, а на початку я писала, що поблажливо до цього ставлюся:-) Змінююся...), подекуди все описується з таким натуралізмом, що гидко стає, а з еротики роблять звичайнісіньке порно. Так, ніби чим відвертіше напишеш, тим ти крутіший і розкутіший. Розпущеність обізвали відсутністю комплексів. Просте переформулювання, як в Роздобудько (добре, хоч вона такою розкутістю не страждає).
А ще я рідко читаю поезію. Виняток становлять лише Ліна Костенко, ну, і Шевченко Тарас - як символ нації. Щось мені не зрозуміло, як люди можуть випускати у світ свою любовну (інтимну) лірику (а пейзажну й патріотичну й читати не хочеться)? Для мене це щось на кшталт публічного оголення. Душевний ексгібіціонізм якийсь.
Колись я склала список книг, які потрібно прочитати, але вже давненько в нього не заглядала. Нічого, принаймі, літературне голодування мені не загрожує - он полиці в серванті книгами забиті:-).
А найближчі два дні я читатиму лише останні сторінки "України молодої" - хочу мізки провітрити.
Ну, все на сьогодні. Бо всі вже сплять, та й друга склянка рому з колою давно вже скінчилася:-) Нічка прийшла - спатоньки пора.
Good nighting!

Душі в коробках

И замуж пойду из бутылки.
Аглая з "Ідіота" Ф.Достоєвського

Одна комічна ситуація, що мала місце в на днях спонукала зібрати свої думки докупи і написати свій черговий опус з приводу стін. Стін, які ми іноді так дбайливо, цеглинка за цеглинкою, вибудовуємо між собою. І, що найприкріше, зазвичай робимо ми це там, де в цьому немає необхідності. Там, де варто лише перекинути дошку з будівельного риштування, на якому так ретельно викладаємо ті цеглини, і зустрітися на середині цієї кладки.
Здається, всю свою історію людство тільки те й робило, що створювало собі перешкоди, вигадувало різні там заборони та обростало усілякими забобонами. Світські церемонії, церковні ритуали, дипломатичні протоколи… Ні, я не нігілістка і не заперечую важливості і потрібності всіх цих речей. Я просто не розумію, навіщо засмічувати цими бар'єрами живе повсякденне спілкування. Чому б не триматися легко (не легковажно!) й невимушено, чому б не робити перших кроків або не протягнути нитку Аріадни тому, хто на них зважився? Натомість ми як черепахи, ховаємося під свій панцир – спробуй дістань! Люди набивають собі ціну, викаблучуються, ломлять ср*ку на ломаку (з фольклору), скачуть, як муха на окропі (народна мудрість), натягують маски. І все для того, щоб довести хоча б собі свою значущість, щоб виказати іншим, що й вони займають якусь позицію в житті. Є дійсно значимі й самодостатні люди, яким нікому нічого доказувати не потрібно. От вони якраз і поводяться просто і скромно. Бо вони – справжні.
От як би було добре, коли б люди спілкувалися між собою просто і відкрито, не тримаючи каменя за пазухою, без задньої думки про власну вигоду, без штучних і натягнутих посмішок, з іскрами любові в очах, зі щирістю в голосі. Може, й суспільство було б тоді здоровіше…
Так, я зараз згустила барви. Мені хотілося сказати, що подекуди наші вчинки бувають (чи здаються?) нелогічними і пустими. Що замість зведення стіни можна розбити квітник. Звичайно ж (і слава Богу), в нашому житті є місце і щирості, і довірі, і відвертості та й багатьом іншим чеснотам. В дружбі це відчувається особливо. А вона, як нам відомо ще з дитячої пісеньки, розпочинається з посмішки. Підступ лише в тому, що людина у футлярі може сприйняти її як насмішку над собою. Та це вже не про моїх друзів і не про мене.
Посмішок…

17, 21.07.2010

Про Паганіні

Талант не люблять, а геніїв ненавидять.
Н.Паганіні

Я тут на днях прибирала і знайшла диск, на якому, серед іншого, була музика Баневича до фільму "Ніколо Паганіні". Сьогодні це по-модньому називається саундтреком. Згадалося, як колись по ТВ показували цей фільм і я, будучи ще школяркою, бігла додому, щоб подивитися чергову серію. Постать Паганіні тоді зачарувала мене. Він і зараз залишається для мене магічною особистістю. Геніальний композитор і скрипаль, здається, він народився надто рано. Публіка не могла сприйняти його геніальності через свою обмеженість, через свою заздрість, через свою забобонність (чого, втім, ми й зараз не позбулися). А після одного концерту, де він, повністю віддавшись музиці, пристрасно виконував свої капріси, а на скрипці одна за одною рвалися струни і свій виступ він завершив лише на одній струні, Паганіні звинуватили у зв'язках з дияволом. Ну чому, чому ми так вперто не бажаємо вийти за межі своєї свідомості? Чому не признаємо геніїв, що нам зустрічаються? Чому те, що нам незрозуміле, неодмінно має бути пов'язане із потойбіччям? Ніколо Паганіні був атеїстом. Що в його час і в його країні, твердині католицизму, було неабиякою зухвалістю. Друзі радили: "Покайся, хоча б про людське око", а він лише сміявся у відповідь. Тим часом церква вже мала його на особливому рахунку... Ніколо Паганіні був мандрівником. І коли його дружина Антонія Б'янкі одного разу нервово запитала: "Що ж вабить тебе? Що жене тебе з міста в місто?", він так задумливо і мрійливо відповів:"Дзвони...". Скільки суперечностей вживається у нашій душі! Ніколо Паганіні був зворушливим батьком. Свого Ахілліно він боготворив, весь вільний час, всю любов віддавав лише йому. В той час як Б'янкі розважалася з молодими акторами і музикантами. Та що там казати, навіть після смерті Ніколо вона втекла з його трунарем. Ахілл теж відповідав батьку любов'ю і турботою. А після того, як Паганіні не стало, його син 52(!) роки, фактично все життя, возив його труну за собою, аж доки Ватикан не зняв свою заборону поховати композитора в землі. Адже ж він так і не покаявся... І де ж тут милосердя, де всепрощення питається? Маю з Ніколо одну спільну дату і годину. 27 травня о 16-й годині він увісні покинув цей світ, а через 143 роки, цього ж дня і в цю ж годину, я в цьому світі появилася. Можливо, тому й відчуваю так сильно його магнетизм. А, можливо, й не тому. Та, як би там не було, я вдячна Генуї за те, що вона народила Генія, Анатолію Виноградову за книгу "Осуждение Паганини" і собі, за те, що її прочитала, а Паганіні вдячна за його справжність...

По-перше...

Ось цей допис мав стати першим. Натомість дощ відволік мої думки і з-під клавіатури з'явилися зовсім не ті слова, які хотіла сказати на початку.
А на початку я думала сказати ось що. Чи то для отримання нових відчуттів, чи то із солідарності з Гіпічем (та й багатьма іншими людьми), чи то для того, щоб вчасно накинути вуздечку на свої думки, але вчора я створила свій власний блог. Та запевняю свій бальмівський щоденник, що не залишу його припадати порохом. Мої щоденні враження належать лише йому:-) В блозі ж знайдуть прихисток роздуми, що виникають в дорозі, перед сном, при спілкуванні з людьми, при перегляді фільмів, читанні книжок, в мандрівках реальних і вигаданих... Всі ті, що давно рояться в голові, невпорядковані і непричесані. Всі ті, що є і будуть. Бо мислити я перестану лише коли покину цю землю. А, може, й за її межами є така можливість? Але там немає тирнету. Хоча, і це не факт:-)

Мокрий день

 Девочка летом слушала гром.

В станове молний писала альбом.

Огненный берег, заспанный плес,

Скрип акварели, шелест берез.

"Калинов мост"

Знову дощ пішов. Півгодини тому він був рівний і пружний. А цього разу косий і невпорядкований, підбурюваний вітром. Повернулася негода до Києва - два дні було сухо та сонячно. О, ще й гримить, а потім і блискає. В таку погоду особливо радісно відчувається тепло і надійність дому.

Ні, взагалі-то я люблю грозу (позачиняла кватирки та вікна, бо зовсім вже картина бурхлива!), люблю дивитися, як краплі дощу срібними нитками стікають по склу, люблю блискавку з громом (якісь такі язичницькі відчуття прокидаються, коли ця парочка розбушується), люблю сидіти по-турецьки на дивані чи підлозі з книжкою в правій руці та чашкою чаю на відстані лівої руки. Та найбільше в грозі мене приваблює тиша, що їй передує, а потім легенький вітерець, такий ніжний, ледь помітний. Я завжди відчуваю його подих... Я розмовляю з вітром і, дивно, він мене чує! Бо я сама вітер! Тобто, мінливе Повітря, потоки якого й утворюють таке дивовижне явище природи. Ось чому нам так легко порозумітися.

А ще я люблю промокнути до нитки під дощем, а потім перевдягнутися в сухий і чистий одяг. Ніби реінкарнуєш. І, звісно, відгук з дитинства - міряти калюжі чобітьми. Це обов'язково, без цього ніяк!

А пробігтися босими ногами по траві, струшуючи краплі вологи, коли все скінчилося і навіть сонце пробивається! Я дуже люблю грозу і просто дощ! Без усіляких там "взагалі-то".
Поки писала, за вікном настав спокій. Зараз піду відчиняти вікна та кватирки, впущу до кімнат свіжість - ще одну приємну принаду небесного водовиливу...