Про Паганіні

Талант не люблять, а геніїв ненавидять.
Н.Паганіні

Я тут на днях прибирала і знайшла диск, на якому, серед іншого, була музика Баневича до фільму "Ніколо Паганіні". Сьогодні це по-модньому називається саундтреком. Згадалося, як колись по ТВ показували цей фільм і я, будучи ще школяркою, бігла додому, щоб подивитися чергову серію. Постать Паганіні тоді зачарувала мене. Він і зараз залишається для мене магічною особистістю. Геніальний композитор і скрипаль, здається, він народився надто рано. Публіка не могла сприйняти його геніальності через свою обмеженість, через свою заздрість, через свою забобонність (чого, втім, ми й зараз не позбулися). А після одного концерту, де він, повністю віддавшись музиці, пристрасно виконував свої капріси, а на скрипці одна за одною рвалися струни і свій виступ він завершив лише на одній струні, Паганіні звинуватили у зв'язках з дияволом. Ну чому, чому ми так вперто не бажаємо вийти за межі своєї свідомості? Чому не признаємо геніїв, що нам зустрічаються? Чому те, що нам незрозуміле, неодмінно має бути пов'язане із потойбіччям? Ніколо Паганіні був атеїстом. Що в його час і в його країні, твердині католицизму, було неабиякою зухвалістю. Друзі радили: "Покайся, хоча б про людське око", а він лише сміявся у відповідь. Тим часом церква вже мала його на особливому рахунку... Ніколо Паганіні був мандрівником. І коли його дружина Антонія Б'янкі одного разу нервово запитала: "Що ж вабить тебе? Що жене тебе з міста в місто?", він так задумливо і мрійливо відповів:"Дзвони...". Скільки суперечностей вживається у нашій душі! Ніколо Паганіні був зворушливим батьком. Свого Ахілліно він боготворив, весь вільний час, всю любов віддавав лише йому. В той час як Б'янкі розважалася з молодими акторами і музикантами. Та що там казати, навіть після смерті Ніколо вона втекла з його трунарем. Ахілл теж відповідав батьку любов'ю і турботою. А після того, як Паганіні не стало, його син 52(!) роки, фактично все життя, возив його труну за собою, аж доки Ватикан не зняв свою заборону поховати композитора в землі. Адже ж він так і не покаявся... І де ж тут милосердя, де всепрощення питається? Маю з Ніколо одну спільну дату і годину. 27 травня о 16-й годині він увісні покинув цей світ, а через 143 роки, цього ж дня і в цю ж годину, я в цьому світі появилася. Можливо, тому й відчуваю так сильно його магнетизм. А, можливо, й не тому. Та, як би там не було, я вдячна Генуї за те, що вона народила Генія, Анатолію Виноградову за книгу "Осуждение Паганини" і собі, за те, що її прочитала, а Паганіні вдячна за його справжність...