Абецеда

Она съела все до последнего кусочка
и только сейчас поняла, как была голодна.

Оце-то я залипла (слово яке об'ємне і, головне, пояснення свого змісту не потребує)! Все почалося в понеділок, коли я завітала до улюбленої книгарні "Є" на Лисенка, щоб купити Світланці книгу. Я ніби повернулася у власний світ, обличчям до себе - стільки книг хапали мене за руки, щоб я, бодай, обкладинки торкнулася та з анотацією ознайомилася, і щоб хоча б сторіночку перебігла очима. Але, звісно, я не могла недбало кинути консультанту: "Загорніть усе!" і обмежилася лише Іздриком для себе та "Бікіні" від Вишневського для Світланки.
Збірку есеїв Іздрика під назвою "Таке" майже проковтнула за вівторок. Можна було б і десертом зверху прикласти, але побоялася, що шлунок мого мозку не перетравить стільки екзотичних страв водночас. З автором Іздриком я мимохідь познайомилася ще років сім тому, зараз вже й не пригадую, як називалося наше перше побачення. Але він не змінився! Буває все таким же брутальним та цинічним у своїх міркуваннях, все так само не соромиться вживати смачні слівця, що відносяться в нас до нецензурної лексики ( та я вже не ніяковію і не ховаюся під стіл, коли почую щось "таке". Зараз в мене це викликає лише сміх і навіть якесь таке поблажливе схвалення. Змінююся...) Але воно йому якось пасує, органічно вплітається в його майстерну гру словами та злегка шизоїдне мислення з незвичними образами. Тобто, отримувала я задоволення під час читання. "Таке" - не з тих книг, які закарбовуються в пам'яті і чомусь навчають: прочитала - і "в дупло білочки". Чи це я просто лінуюся мізками пошевелити? Ну, тоді згодом ще раз перечитаю...
(Тут Світланка ром з колою принесла:-) Потім вихопила з рук склянку і повернула мені її ще й з льодом. Зараз чогось понаписую.)
А останніх два дні я провела в компанії Януша Вишневського. Про "Повторение судьбы" велося. Знову випала нагода мейл від Януша з "Одиночества..." почитати. Прикольно, ніби давнього знайомого зустіла. Під час прочитання того "Повторения..." в мене виникло питання: "Цікаво, а якби я "Одиночество в сети" прочитала після цього роману, який з них я б вважала повторенням?" Бо в "Повторении..." Вишневський таки повторюється. Оля каже (а в нас книги читаються по колу і, причому, ми стаємо за ними в чергу - букіністи:-), що в неї склалося таке враження, що Януш Леон написав цю книгу і відклав у шухляду, щоб дістати і видати її тоді, коли йому потрібні будуть гроші. Вишневський знову звертається до своєї улюбленої теми - роману в інеті. Однак, на цей раз мене дещо дратувала надмірна відвертість та еротичність Емілії, ті ж прийоми завоювання уваги чоловіка, ті ж подарунки, що й в "Одиночестве...", та й раптове завершення книги, фактично ні на чому. Так, ніби йому набридло писати і він in a hurry розправився з цією історією.
Ну, але все це можна вважати прологом, оскільки моя абецеда розпочалася не в понеділок, а вже й не знаю в який день, бо в ранньому дитинстві на такі речі уваги не звертають. Здається, я читала завжди. У дитячій бібліотеці мені колись сказали, що я найчастіший їхній відвідувач:-) Пам'ятаю, як закохалася у Діка Сенда. А потім у Білого Вождя і вирішила, що свого собаку (спаніеля) недмінно назву Карлосом. Але зараз мені такси подобаються, і їм таке ім'я якось не підходить:-) А, може, лабрадору підійде?
Світ дитячих вражень...
Потім я прочитала "Собор Паризької Богоматері" і світ для мене перевернувся з ніг на голову. Той епізод з двома глечиками згадується досить часто. Якось я подрослішала. Згодом були інші, і більш серйозні, книги, але саме цей роман я вважаю переломним для себе.
Банальщина і тривіальність, що винесені мною в епіграф, належать друкарській машинці (бо не перу!) якоїсь чергової сіднішелдон, чи їй подібній, укнизі,щонепам'ятаюякназивається. Коли мої очі натрапили на таку посередню фразочку - моя свідомість збунтувалася! І я закинула ту книженцію в куток (зазвичай з книгами я так не поводжуся). На той час я вже була "розбещена" драматичним психологізмом (але ж термін придумала (?)!) Фаулза та психологічним драматизмом (ще краще!) Саган (ну, але я не критик - мені можна).
А два чи три роки тому я взяла в бібліотеці томик улюбленого в дитинстві Майн Ріда і ... Краще б я цього не робила! Настільки примітивним мені здалося те чтиво. Я ніяк не могла зрозуміти, чи то я так розбосотилася якісною літературою, чи то мені попався дуже ранній твір капітана Ріда. Шкодую, що не перечитала ще в дитинстві всіх його романів. А тепер я боюся це робити, боюся зруйнувати свої дитячі враження, боюся, щоб не сталося, як з тією масово-літературною книженцією. І Жюль Верна трохи залишилося... Ааааааа!
В будь-якому творі мене більше цікавить не історія, яка розповідається, а те, як автор ставиться до подій, що створює сам, його міркування, життєва філософія взагалі. А одного разу я навіть розсердилаля на Хемінгуея за фінал роману "Зброє, прощай!":-) Міг же він завершити його інакше! Та іноді я стомлююся від книг, над якими потрібно думати. І тоді читаю щось із сюжетом - Дюма, наприклад. Він мене ще ніколи не підводив. Але й тут, зовсім ненавмисне, за звичкою, я намагаюся підловити автора на гарячому, віднайти момент, де б він відійшов від розповіді, і зронив би якусь цікаву думку. Між іншим, ніби.
Я майже не читаю українських класиків (і яка ж я після цього патріотка?!). Мабуть, тому, що в їхніх творах було мало радості - так складалася доля країни і її народу. Не хочеться свідомо заганяти себе у депресняк. А сучасна українська література...Ні, мені подобається! Ірен Роздобудько, наприклад, і Степан Процюк. Але мені здається що іноді в деяких авторів, перепрошую, кляма падає. Чомусь стало нормальним, та навіть престижним (!), матюкатися у власних творах (о-о, а на початку я писала, що поблажливо до цього ставлюся:-) Змінююся...), подекуди все описується з таким натуралізмом, що гидко стає, а з еротики роблять звичайнісіньке порно. Так, ніби чим відвертіше напишеш, тим ти крутіший і розкутіший. Розпущеність обізвали відсутністю комплексів. Просте переформулювання, як в Роздобудько (добре, хоч вона такою розкутістю не страждає).
А ще я рідко читаю поезію. Виняток становлять лише Ліна Костенко, ну, і Шевченко Тарас - як символ нації. Щось мені не зрозуміло, як люди можуть випускати у світ свою любовну (інтимну) лірику (а пейзажну й патріотичну й читати не хочеться)? Для мене це щось на кшталт публічного оголення. Душевний ексгібіціонізм якийсь.
Колись я склала список книг, які потрібно прочитати, але вже давненько в нього не заглядала. Нічого, принаймі, літературне голодування мені не загрожує - он полиці в серванті книгами забиті:-).
А найближчі два дні я читатиму лише останні сторінки "України молодої" - хочу мізки провітрити.
Ну, все на сьогодні. Бо всі вже сплять, та й друга склянка рому з колою давно вже скінчилася:-) Нічка прийшла - спатоньки пора.
Good nighting!