На волю, в пампаси!
Вже другий день намагаюся зануритися в роботу, але виходить щось не дуже... Мабуть, щось я роблю не так... Потрібно щось змінювати... Будучи в Карпатах, мені захотілося залишитися там, хоч на деякий час... Думаю, згодом, так і зроблю, як тільки переповниться моя чаша волею до свободи і ще деякими обставинами, про які зараз мовчу.
Ну, але це була передмова. Бо збираюся виклацати свої, свіжі ще, враження від Карпатських хребтів на клавіатурі - собі на згадку, іншим - на...(свій варіант).
День, який взагалі тут ні до чого
Але запам'ятався мені випадком у метро і зустріччю з моїми колегами.
Спочатку про погане. Зайшла я разом зі своїм рюкзаком до вагону і дивлюся - якась метушня. То чоловік знепритомнів, упав, а навколо нього з'юрбилися пасажири, намагаючись якось допомогти. А тепер те, що засмутило найбільше - виявилося, що працівники метрополітену взагалі безсилі були вирішити якось цю проблему. Пасажири вимагали зупинити потяг і дочекатися лікаря, однак, ніхто цього робити не збирався, видно було, як муляє їм ця ситуація своєю очевидністю. Спочатку говорили, що на станції Тараса Шевченка буде лікар, далі - на Контрактовій... І так аж до Майдану дотягнули. І то, ніякого медпрацівника там не було, пасажири самі вивели того чоловіка з вагону. Так і вмерти можна... Як каже мій начальник: "Я фигею, дорогая редакция!"
А вже на пероні вокзалу мене чекала несподівана зустріч з моїми колегами. Прийшли мене провести в далеку дорогу - о, як приємно було!!! :-))
День перший. В переїздах
До рюкзака я ще не звикла, він нахабно тисне на мене своєю важкістю і муляє плечі - о, Боже, куди його подіти?! :-) Рятує лише те, що ця істота не весь час на мені - сьогодні ми переміщаємося більше залізничними коліями та на автобусних колесах: Чернівці - Вижниця - Яблуниця - Голошина. Про завтра не думаю... Може, це суб'єктивне враження, але мені видалося, що люди в цих краях якісь привітніші, життєрадісніші та усміхненіші, ніж навіть в мене вдома, не кажучи вже про Київ. Гарно навколо! Вночі з намета чую плескіт Білого Черемошу - добре там, де я є...
День другий. Хуліганський
Сьогодні розпочинався справжній похід, тобто, власними ногами і на власній спині. Зранку заказалася чудова погода - і не спекотно і не прохолодно - саме враз. А я, першим ділом, подякувала Боженьку за те, що мій рюкзак полегшав на цілу капустину :-). Крига скресла, панове присяжні засідателі! Шлях звивався уздовж русла ріки та обабіч, сланцевих, якщо не помиляюся, розшарувань (може, й ляпнула зараз щось не те - опрОстіте). В урочищі Вузькому розпочалася суперечка (і не остання, як показав час:-) куди рухатися далі - чи в напрямку Перкалаби (раніше я думала, що це десь в Грузії) чи по запланованому маршруту. І, як на те, зустрівся нам лісник на ймення Ярослав з класнючими блакитними очима, який порадив все-таки слідувати своїм маршрутом, бо до Перкалаби тулити б ще кілометрів двадцять.
... Весь день сьогодні рояться слова з "Вічника": "Будьте, як вода". Вода постійно змінюється і завжди зберігає свою сутність. Вода розлітається краплями діамантів, забавляючи саму себе, наскакує на камені, облизуючи їх. Вода завжди знаходить собі шлях. Вода має терпіння. Вона така самодостатня, ця вода. Будьте, як вода, як вода. Як вода будьте....
Полонина Аджуга зустріла нас дощем, що увійшов у смак і навіть не думав зупинятися. На щастя, нам зустрілася колиба, де ми сподівалися перечекати негоду. Хатина та виявилася напівжилою, але із колодками на дверях. Колись тут варили сир, а зараз придатною для життя залишилася лише одна кімната. На подвір'ї стояв відчинений УАЗик . Оскільки через двері в хижку зайти було нереально, ми стали покірно чекати хазяїв, розраховуючи на їхню гостинність.
Дощ ліпив, як дядько (чи дідько:-), а коли вщухав, то горами розповзався молочний туман. Вогко, мерзлякувато, але так привільно дихалося й жилося!
Ближче до вечора довелося по-хуліганському вийняти вікно і пробратися досередини. Там було тепло:-)) А я вперше ночувала у чужому помешканні без запрошення.
День третій. Пригодницький
Залишивши зранку господарям гостинці та записку з вибаченнями за вторгнення, ми почимчикували далі. Сьогоднішня мета - хребет Пнів'є. Іти все ще важко, але то лише тілу - душа тішиться! В якийсь мент ми пропустили стежечку в лісі і повернули не туди (бачили фільм "Поворот не туди"? Не дивіться - моторошно). В результаті довелося значно скинути висоту, але, матінко моя рідна, який у лісі гарний мох росте - пухнастий, оксамитовий, лагідний та ніжний!
Але, от що дивно - за весь похід я лише зрідка чула птахів, а бачити рази два-три довелося. Де вони?! А тварини то й зовсім не зустрічалися - хоч би тобі білка чи їжак - одні жаби! І чорне гадюченя (я твердо переконана, що то не вуж, як стверджував Юра!) якось проповзало.
Отож, сповзли ми до колишньої прикордонної застави та Чорного Черемоша, що біг неподалік. Приміщення схоже на зубожілого поміщика - колишній лиск проглядається, але стан уже занедбаний. Там навіть народознавча світлиця була! Саме світлиця, а не кабінет, і навіть не кімната!
 |
| Правда, гарне слово "світлиця"? |
Але скрутно би нам довелося, якби вантажівка не везла афинерів на вершину гори, з якої ми спустилися. Хто такі афинери? Збирачі афини, тобто, чорниці:-) Ото була пригода, коли ми підстрибували на кузові ЗІЛа, тримаючись за ланцюг, аби не вискочити, і ухиляючись від гілок ялин, аби не полоскотали по обличчю :-)) ЗІЛ - крута машина - це я вам авторитетно заявляю:-))
Таким чином, дісталися ми вихідної точки свого мандрування, подякували та й пішли далі. Дорогою то зупинялися посмакувати тією афиною, то я щіпала її на ходу, як дідова коза. Вперше побачила, як ростуть чорниці! А для їх збирання використовується гребінка, схожа на совок з набитим дротом на кінці. Ось фото:
 |
| Гребінка для збирання чорниці |
Судячи з мапи, десь по дорозі нам мав би зустрітися Свято-Миколаївський монастир. Ще від учора я собі малювала картини, як ми там (чи поблизу) заночуємо, що в них буде монастирська випічка та трав'яний чай, що це буде жіночий монастир. Чомусь він мені уявлявся таким, як у "Д'Артаньяні"... Та дорогою ми зустріли двох поляків - з Кракова і Варшави - які сказали, що ніякого монастиря там немає. Мабуть, їм теж бачилася фундаментальна споруда. Що виявилося насправді: монастир там дійсно є, але не Святого Миколая, а Свято-Троїцький (на карті помилка), монастирем його можна назвати лише умовно, бо живуть у ньому один священник та два послушники, а келії їхні знаходяться прямо в приміщенні церкви. Про це нам розповів послушник Павло - хлопчина років 19-20, родом з Києва. Ще він вказав нам на приміщення лазні в десяти хвилинах ходьби від монастиря і на джерело води, що протікало там. Дійшовши до цієї затишної місцини, було прийняте одноголосне рішення залишитися тут до завтра. Аби не байдикувати півдня, ми відразу влаштували нічліг на горищі лазні, поскладали дрова, що завалилися, трохи позбирали сміття - тобто, чим змогли, тим віддячили.
Ввечері до нас прийшов Павло, трапезу з нами розділити відмовився (була середа, пісний день), але запрошував до себе на чай. Запрошення прийняли лише ми з Юлею.
Хлопчина той виявився говірким і натхненним. Очі його були сяючими і теплими. Я зверталася до нього на "Ви", не повертався язик інакше. Мені здалося, що цій людині близькими будуть "Вічникові" істини, тому я подарувала йому ту книгу (а потім у Рахові купила її за шалені гроші, щоб повернути Ро:-))
А ще в монастирі чималенька бібліотека, як на таку невеличку компанію. Книги були також польською та іспанською мовами - священник - людина освічена. Шкода, з ним познайомитися не довелося - пішов на кілька днів у якесь село.
День четвертий. Найважчий
Ще зранку стало зрозуміло - пектиме сонце. Так воно й було в першу половину дня і саме сьогодні я підпалила носа:-))) Шлях був одноманітним, йшли за дорогою, час від часу зупиняючись для перепочинку та ласування чорницею. Не помітили навіть, коли минули Бабу Людову - найвищу вершину хребта Пнів'є - 1581 м. Рюкзак все ще муляє, але я вже до того звикла...
Прикрощі розпочалися після обіду. Хмари потемнішали, грім погуркував, десь в Румунії вже йшов дощ. І ми йшли...Але, виявилося, що знову трохи не тим шляхом, тому мінеральне джерело Буркуту залишилося збоку. Дощ, що розпочався, якось вибив нас із колії, а ми, в свою чергу, змушені були вибити двері закинутої колиби, продершись до неї крізь зарослі кінського щавлю та кропиви. Тут, чомусь, на колишніх городах росте саме кінський щавель, а не осет, чи, приміром, пирій.
Лише дощ зупинився, ми вирушили в путь. Путівець привів до лісу, яким ми спускалися довго, нудно і марудно. Дорогою трапилося кілька сироїжок, яких ми з Юлею не оминули, за що старші нас нещадно розкритикували, а потім, оскільки йшли позаду, ми вже знаходили лише збиті гриби. Ех, несправедливо це...
Зрештою, ледве скотилися в село Зелене. Хребет Пнів'є, а з ним і чорниці, залишилися позаду.
Думаю, не лише мене, а й всіх учасників групи вимотав той спуск. Але про стоянку ще не йшлося, тож мусили продовжувати те, що задумали. А між тим, ноги вже відвалювалися, у вухах аж шуміло!
Спочатку планувалося заночувати десь в іншому місці, біля підніжжя якоїсь іншої гори, але так сталося, що річка вирішила прокласти собі шлях дорогою, якою ми мали пройти. Та, поки це з'ясувалося, довелося двічі перейти ту ріку вбрід. І ці фокуси із взуванням-роззуванням мене остаточно доконали! Я, грішним ділом, вже було подумала над тим, щоб сісти в якогось автобуса і дременути звідси:-) Але то була хвилинна слабкість, бо не для того я сюди подалася, аби так легко здатися! Натомість, якби мені в ту мить попалася та фурія, що придумала фемінізм, я б її задушила! Бо чоловіки самі б не додумалися закинути на плечі жінок важелезні рюкзаки і вимагати від них тих же фізичних подвигів, на які самі спроможні. Так би прогулювалися зараз горами із парасольками від сонця і, в найгіршому випадку, кошиком для квітів:-))
...Смерклося, всі вже повкладалися спати, лише я, прийшовши від річки, ще тлумилася назовні. Огортала вечірня прохолода, денна втома давалася взнаки, та я не поспішала до намету, хотілося побути наодинці із собою. І тут, у сутінковому мороці, до мене підлетів білий метелик! "Привіт! Хто ти? Мій ангел? Моя душа?".
День п'ятий. Контрастний
Вранці проснулася в кепському настрої - ноги не відпочили від учорашніх походеньок, і була я похмуріша грозової хмари:-). Нині маємо піднятися до озера Марічейка, а потім і на гору Піп Іван, що є одночасно й Чорногорою, а я й нє в курсє, рєбята:-)))
Якийсь такий одноманітний видався ліс - ні моху, ні пташок. Буди ділянки дороги, де я чула лише свої кроки та потріскування пластикових пляшок з крупою в моїм наплічнику. О, так, варто сказати, що ми вже знаходилися на території Карпатського біосферного заповідника. І, що вражало вже кілька днів, це здоровенні листки мати-й-мачухи - чесне слово, під ними можна заховатися, якщо присісти! А таке різноманіття барвистих метеликів я теж вперше побачила лише в Карпатах.
...Назустріч рухалися люди, що йшли чи то з Марічейки, чи від Обсерваторії. Серед них було три хлопчини, а один з них сказав: "Удачі вам!". І, Господь відає чому, але мені враз полегшало, сили прибавилося і все довкола заяскравіло. "Все, чого потребуєте, буде дано вам вчасно".
Далі почалися одні приємності:-) І, найбільша з них - це прогулянка верхи на конях! Ми з Юлею ходили довкола озера і натрапили на парочку коней. Почали їх фотографувати, навіть не помітивши одразу, що господарі стоять збоку - то були чоловіки з Косівського району, що приїхали в Зелене на роботу. От вони й запропонували нам проїхатися верхи. Звісно, що довго нас вмовляти не довелося:-) Коні -одні з найкращих тварин для мене. Мало що може зрівнятися з тими теплом та енергією, які йдуть від цієї істоти. А ще так важливо їй довіряти і довірятися. І непогано було б знати команди мовою, до якої вони звикли:-)) Бо наші "Но" були проігноровані, а от після "Вйо" коні чинили, чого від них чекали:-)...Обіцяні фото Юля вже надіслала...
На Чорногорських полонинах теж де-не-де зустрічалися чорниці, але то були вже не ті ягоди, що на Пнів'є. Та й Карпати тут зовсім інакші, мальовничіші, як на мій смак.
Колишня Обсерваторія стоїть собі на самісінькій вершині Чорногори, приймаючи на себе вітри з усіх боків та сміття від туристів з усіх усюд:-( Але попри все - краса довкола! А ще й десь вдалечині розряди блискавок павутинням пронизують небо, та й грім після обіду став уже просто фоновим звуком.
Коли прямували до Смотрича, в небі коромислом вигнулася веселка. Ох, і весело було!
При виборі місця для стоянки знову не обійшлося без суперечки: жіночій частині захотілося напнути намети на затишній галявинці серед квітів, а чоловіки, як більш прагматичні істоти, "потягнули" нас ближче до струмка. Суперечки ці так забавляли:-) Принаймі, я в них брала участь лише зі спортивного інтересу, в душі було смішно:-)))
Не знаю, як називаються ці місце та рослина, але я їх назвала по-своєму:
 |
| Крісло велета |
 |
| Їжачок |
День шостий. Щасливий попри все
Ох, як хороше вдалося сьогодні відлежатися! Чоловіки удосвіта пішли на Смотрич та Вухатий камінь і над нами ніхто не бубнів, що пора підніматися:-)))
Ранкообід був сонячним і ясним. Рюкзак досяг уже оптимальної ваги і тому моє пересування вже стало йменуватися мандрівкою.
Отож, потопали ми Чорногорським хребтом, залишаючи позаду себе і саму Чорногору, і її Обсерваторію. О, скільки довкруги мого фетишу - каміння!
Дорогою зустрічаємо дівчину з Тернополя, яка мандрує горами наодинці - оце відчайдушна! Вона розповідала, що ночувала минулої ночі біля вівчарів. А от я так і не побачила в Карпатах отар овець... Так, розмовляємо ми з тією дівчиною, чи радше, слухаємо, бо балакуча - страх, і тут починається дощ.
Вирішили не перечікувати, а рухатися далі. Це було десь біля Дземброні. Ох, як напав на нас той дощ, та як почав поливати, та як почав градом посипати - така вже кріотерапія з масажним ефектом!
Ноги мокрі, рюкзак - частково, а мій дощовик зрадливо повівся як проста вітрівка. Нитки сухої не знайшла б на собі:-))
Під горою Гутин Томнатик притулилося озеро Бребенескул. Здалеку невелике, а підходити ближче - ні часу, ні сили, ні бажання на той момент.
 |
| Озеро Бребенескул |
Да, я скромненько так замовчую те, що майже весь час пленталася позаду всіх. Ну, по-перше, дійсно не могла тримати темпу своєї групи, а по-друге, я іноді так заглиблювалася в себе, що просто забувала швидше рухатися. І, до того ж, метушні мені і в Києві вистачає. Тут хотілося просто йти і ловити насолоду. (В самотній мандрівці тієї дівчини таки є зміст...) То моя група, паразіти:-)), вирішили поставити мене попереду загону. Я як рванула, то аж над озером Несамовитим спинилася і отримала подяку за "нормальний людський туристичний темп". Жартівники, однако:-))
Через негоду стоянка на озері відмінилася і я в ньому не скупалася. Існує повір'я, що якщо порушити спокій Несамовитого, то...читайте самі:-)) Гугл в помощь, - як каже мій приятель Вова.
 |
| Озеро Несамовите |
|
Тепер, коли плани змінилися, вирішено було йти на Перемичку, неподалік урочища Сідловина. Але ж туди ще стільки пиляти (на той момент я навіть не уявляла собі скільки)! Та ще й трохи збилися на манівці на г. Данцир (згодом, в Рахові, мене розсмішило: "Ніби й не Данцир, а заблукали"). Напрямок - Говерла. А туман який - згущене молоко! Хмари пропливали просто перед очима, і від того трохи танула свідомість (це як дивитися згори на бурхливу воду). Сьогодні збулася моя мрія - побувати в хмарі, як той дід з мультика про горох:-). І ще два моменти запам'яталися: пташина, що сідала і злітала поперед мене, ніби вказуючи шлях, та два лісові озерця, що люстерками виблискували під нашими ногами.
...Мокра й холодна продовжувала я свій шлях поперед усіх і поволі долізли ми таки до підніжжя тієї злощасної Говерли. Не знаю чому: чи то через попсовість, чи то то через вітряність, чи через відсутність рослинності, але не лежить в мене душа до цієї гори. Вона мені здається якоюсь пихатою. І я б воліла ще раз опинитися під градом та дощем на хребті, ніж навіть в ясну погоду дертися на ту гору. Тож, коли побачила на вершині хрест, мені здавалося, що то мені його поставлено. Як і минулого разу - вітер і туман... Все, чого мені зараз хотілося, це зняти мокре взуття і роздобути десь 100 грам горілки, щоб розтерти ноги. І, якби не Юлині вовняні шкарпетки, не читали б ви зараз цієї історії, пхи-пхи...:-)))) Юля, дякую! А ще я затялася навіть фотоапарата не діставати, і жодного знімку на тій горі не робити. Та мене обманом сфотографували!
 |
| :-)))) |
Збоку від вершини є якась подоба столика з лавками - там ми приготували какао. Гарячий напій із шоколадкою підняв рівень ендорфіну в моєму настрої, відлягло трохи від серця:-))
А між тим, смеркалося, слід було думати про ночівлю, й тому ми поспішали спускатися. Петрос (Петро - Кіфа - камінь - гора - все сходиться!) побачила лише віддаля. Таким чином, Чорногорський хребет пройшли за один день - "Дайош пятілєтку за трі года!"
Ночували цієї ночі під наочною агітацією біля будинку лісника на Перемичці. Ще й 50 грн. заплатили, типу за прохід, бо це ж Біосферний заповідник.
День сьомий. Серпантинний
Просто серпантинний спуск до урочища Товстий Грунь. Дорогою зустрічалися обладнані стоянки і супроводжували чотири потічки. Було нуднувато та одноманітно. До села не дійшли, бо шлях "перегородила" хата лісника. І, після традиційних вже суперечок::-) між нами з Юлею та старшими зупинились ми тут на півдня та ніч. (В когось може скластися враження, що ми тільки те й робили, що сварилися - то запевняю, що це не так. Ті всі суперечки і відстоювання думок - то просто як розвага, як спорт, як сміх).
На щастя, хатина та зачинялася лише на клямку, нічого вибивати не доводилося:-))
Нудьгую за горами...
 |
| Синій (!) слимак |
День восьмий. Підготовчий
Гори залишилися десь там... Ні, вони продовжують нас обступати, але то ми не вчиняємо більше подвигів. Сьогодні в нас по плану днювання і ми підійшли поближче до присілка Усть-Говерла, що поблизу села Луги (де там що закінчується і починається - історія темна) і зупинилися. День неактивний. Але, оскільки завтра виїжджаємо до цивілізації, то слід підготуватися. Гірський потічок я назвала ванною:-))
Вільного часу сьогодні - хоч греблю гати. І собі на згадку я випорпала кущик папороті. Зараз він живе вже в новому горщику, разом з каменем із Білого Черемоша, який я випросила у ріки в перший же день мандрівки.
...
Так завершилася моя Карпатіада. Потім були ще Рахів - містечко магазинів одягу та радянських вивісок, і робити в якому більше трьох годин нічого, та Львів - статечний, як завжди, із безліччю спокус. Та в пам'яті все ж залишилися гори:-)) І можна було б ту всю мандрівку описати кількома словами, та мені захотілося знову прожити її день за днем, пригадуючи свої емоції, згадуючи свої враження...
А зараз слова подяки всім, хто відкрив мені принадність карпатського походу, хто терпів мій кепський настрій, хто називав мене "Музой нашего отряда":-))), бувалим і досвідченим мандрівникам: Таїсі, Саші, Юрі та Юлі - моє вам шанування!
А також - дякую тобі, Боженьку, що ти зі мною, і що я є на цьому світі.
Усьо:-))))
