Вчора на 324 сторінці Дочинцевого "Криничара" я несподівано розплакалася. "Я не хочу дочитувати цю книгу" - така думка вразила мене своєю приреченістю і незворотністю.
З недавніх пір в мене з'явилася дивна фобія - я боюся, що коли дочитаю гарну книгу, назавтра мені не буде чим її замінити. І саме тому відпускати той твір ба, навіть - витвір, не хотілося.
Відтоді, як я відкрила для себе проникливе, легке, змістовне і напрочуд просте для сприйняття письмо Мирослава Дочинця, мені стало значно важче ранжирувати книги за ступенем улюбленості. Це вже навіть не перше місце на п'єдесталі, це вже якась надбудова над ним.
Минулого місяця книгарня "Є" подарувала своїм відвідувачам зустріч з Дочинцем (правильно наголошувати перший склад прізвища). Я й досі не підібрала слова, яким могла би охарактезувати цього чоловіка. Гордовитий? Ні в якому разі! Хоча й "Мушу вас розчарувати, але я пишу книги не для читачів, я пишу їх для себе". "Я досить забезпечений, міг би й не писати, але вони самі просяться на світ". Самодостатній, вміє заволодіти увагою публіки і утримувати її, відвертий і в той же час весь у собі. Людина знає собі ціну і мовчить про це.
"Мова є героєм моїх творів" - так сказав Мирослав Дочинець - додати щось до цього важко, а заперечити неможливо. Варто читати і насолоджуватися - так, ніби гойдаєшся на морських хвилях приємного літнього дня.
Немає коментарів:
Дописати коментар