субота, 29 грудня 2012 р.

Як і торік

Роки перетворилися на квартали, місяці на тижні, а дні – на години… Ознаки Перехрестя наяву (хто хоче знати більше – читайте книги Анастасії Нових). І вже не «день за днем покидают наш дом», а рік за роком спішать, набігають, як хвилі на берег, накладаються один на одного.  Мене це тривожить – а що, як я не встигну найголовнішого?
Як і в попередній переддень майбутнього happy New Year згадую те, про що мовчала теперішнього року свого життя.

Ще зі мною
В перший день нового року ми вийшли прогулятися в ботсад. Для білочок взяли горішків, для синичок - хлібчика.
Біля кущика, якого обсіли синички, я довго й терпеливо стояла з витягнутою рукою, пропонуючи синичкам подзьобати хлібних крихт. І одна сміливиця двічі скористалася моїм запрошенням. А коли вона підлетіла вдруге, то на якусь мить присіла на мій палець. Той дотик прохолодних лапок ще й досі зі мною...

Slegging down the hill на Співочому полі
Про це місце я дізналася від свого начальника. Там круто!!! Минулої зими я спускалася на пластиковій дошці – не фонтан для того місця, що безпосередньо «контактувало» з нею:-), але емоції підстрибували яскравим водограєм!!!
З початком цієї зими я серйозніше підійшла до цієї затії і купила собі пластикову тарілку-санки. Вже й випробувала:-)
Нічна купіль
Всі знають, що День незалежності кожна нормальна людина святкує на городі в трудах праведних:-) Так і ми – Роміро, Лєнчик і я – щоб відпочити після того празникування поїхали пізнього вечора поплавати в Дністрі. Але, оскільки із пляжних атрибутів у нас були лише рушники, то купалися ми так, ніби щойно з маминого лона.
Ласкава водичка, безлюдний берег, ілюмінації Новодністровська і небо, що крильми огортало нас, а ще риба, що забавлялася вночі, та річкові водорості, що лоскотали оголене тіло…
Таке не забувається:-)
Вечори з Кустуріцею
Весь жовтень, шматок вересня та трохи листопада мої вечори доповнювали фільми Еміра Кустуріци. Передивилася все, що вдалося завантажити з ex.ua.
Враження мої від того всього дуже різні.
Те, що сподобалося (і це взагалі характерна риса балканського кіно) - гумор і класнюча музика. Всім, кому подобаються духові інструменти, обов'язково слід увімкнути "Гучу!" - можна навіть не дивитися, а просто слукхати. Ще шалено чудові мелодії в "Заповіті". А в "Підземеллі" ("Андеграунді") звучать найвідоміші треки Горана Бреговича - хоча фільм так собі, на любителя - затягнутий. Я за один вечір його не осилила - заснула:-)
Те, що здивувало - зброя як звичний атрибут персонажів Кустуріцівських фільмів ("Заповіт", "Чорна кішка, білий кіт", "Час циган"...).
Те, що не сподобалося -  гіперболізованість і навмине зображення з гіршого боку інтимних стосунків. Неприємно якось.
Ще я натрапила на кілька фільмів, де Емір грає сам. І саме ці кінострічки мені сподобалися найбільше ("Вдова із острова Сен-П'єр", "Пелікан" - зе бест, вже тричі подивилася!).
А загалом що можу сказати: коли чогось хочеться, але незрозуміло чого, то можна подивитися специфічне, дивацьке та фантасмагорійне кіно від Кустуріци - і все стане на свої місця:-)
Мій світ розсипався на бісер…
Вчора перегортала свій щоденник – найчастіше в ньому зустрічається запис «Боженьку, дякую тобі за моїх колег!».  Так, це була перша моя робота, на яку я щоранку спішила, і на якій вихідні дні «знову» наступали, а не «коли вже цей робочий тиждень закінчиться?!». Мені не хотілося розлучатися з моїм колективом навіть на два дні, а тому понеділки були за щастя.
Та віднедавна все змінилося… Наше тісне коло розірвалося і ланки ланцюжка розлетілися перлинами. Незвична тиша настала, припинився наш цитатник, зникли душевні посиденьки і багато чого пішло в небуття.
Та я визбираю ті намистини, любовно нанижу їх на нитку і зроблю коштовну прикрасу для своєї душі. 
Я дякую цілому Всесвіту, своїй Долі і всім, хто був причетний до того, що я познайомилася з цими людьми, за те, що ми раптово зійшлися всі разом в одному місці, за гармонію, за десять місяців суцільного щастя. Таке не повторюється…
Зате тепер я знаю, що ВОНИ є і мені радісно-щемно:-)

П'ять миттєвостей тиші
Одного разу  я піднімалася по завжди гамірній вулиці Грушевського. І раптом запанувала тиша - жодної автівки, жодного звуку. Так, ніби хтось покрив ту діляночку мого шляху невидимим простирадлом. "Тиша навкруги. Сплять в росі луги. Тільки ти і я..." :-))


Те, що засмутило
Від нас пішов Богдан Ступка :-(

Те, що порадувало
Лєнчик нарешті стала частиною нашої сім’ї :-)

четвер, 27 грудня 2012 р.

Книга, яку не хотілося дочитувати

Вчора на 324 сторінці Дочинцевого "Криничара" я несподівано розплакалася. "Я не хочу дочитувати цю книгу" - така думка вразила мене своєю приреченістю і незворотністю. 
З недавніх пір в мене з'явилася дивна фобія - я боюся, що коли дочитаю гарну книгу, назавтра мені не буде чим її замінити. І саме тому відпускати той твір ба, навіть - витвір, не хотілося.
Відтоді, як я відкрила для себе проникливе, легке, змістовне і напрочуд просте для сприйняття письмо Мирослава Дочинця, мені стало значно важче ранжирувати книги за ступенем улюбленості. Це вже навіть не перше місце на п'єдесталі, це вже якась надбудова над ним.
Минулого місяця книгарня "Є" подарувала своїм відвідувачам зустріч з Дочинцем (правильно наголошувати перший склад прізвища). Я й досі не підібрала слова, яким могла би охарактезувати цього чоловіка. Гордовитий? Ні в якому разі! Хоча й "Мушу вас розчарувати, але я пишу книги не для читачів, я пишу їх для себе". "Я досить забезпечений, міг би й не писати, але вони самі просяться на світ". Самодостатній, вміє заволодіти увагою публіки і утримувати її, відвертий і в той же час весь у собі. Людина знає собі ціну і мовчить про це.
"Мова є героєм моїх творів" - так сказав Мирослав Дочинець - додати щось до цього важко, а заперечити неможливо. Варто читати і насолоджуватися - так, ніби гойдаєшся на морських хвилях приємного літнього дня.

середа, 12 грудня 2012 р.

Питання є?

Я стала запеклим кіноманом і, відповідно, шукаю фільми, що можуть вважатися класикою, і на які не шкода потратити дві години свого безцінного часу. Таким от макаром натрапила я на список фільмів, що ніби-то змінюють життя. 
Із переліку довжиною в 30 назв 3 (тобто, 10 відсотків!) фільма про концентраційні табори для...хм...євреїв. Звідси виникає питання: "А судді хто?".
Після тривалого і вдумливого прочитання аналітики Холмса мене цікавить лише одне питання: "Що робити?". Бо "хто винен?" уже зрозуміло.