Десь тиждень тому бачила, як високо в небі кружляли лелеки, душ тридцять, а ще через кілька днів їхні родичі зліталися на сусідську вербу. Щороку так тужливо спостерігати за їхнім відльотом... Не так давно в "Роксолані" прочитала легенду: ніби-то кожного року навесні, повертаючись з турецьких берегів до України, лелеки змушені прориватися крізь зграї хижих птахів. Найстаріші беруть удар на себе, а молодь летить до заповідних земель. Багато їх гине в тій сутичці, так і не діставшись до українських просторів.
Яку землю вони вважають рідною?
***
Все так синхроністично: лелеки - "Роксолана" - Кафа.
У роздягальнях на феодосійських пляжах в рекламних проспектиках міста серед усього іншого вказазано, що Феодосія, тобто, древня Кафа, є початком сходження на трон Роксолани. Ну, це вони, звичайно, загнули, але все можна виправдати любов'ю до цього ніжного міста. Бо і я залишила там частинку серця та шматочок душі, а морю пообіцяла, що повернуся.
О, море, море, море! Таке чисте, прозоре, що видно дно, лагідне, цілюще. Таке різне щодня. Щоразу під час своїх запливів за буйки я зізнавалася йому в любові: "Море, я тебе люблю, море, я тобі дякую за те-то і те-то". А море тішило то спокоєм і м'якістю, то великими хвилями. Хвилі... Хвилі як наркотик: "Ще одну зловлю і виходжу. А он яка йде! А за нею ще одна! Ну, ще ця і тоді точно виходжу" -і так без кінця. Лягаєш на ту хвилю і чекаєш, поки піднесе тебе вгору, а потім , на гребені, м'яко та врівноважено гребеш руками (головне, щоб не різко, бо тоді можна боляче впасти додолу і накриє тебе іншою хвилею) і ловиш наступну. Люблю! Зараз, коли хочу згадати щось приємне, пригадую, яке лагідне море було в переддень мого від'їзду і як легко мені плавалося! "Привіт, буйок . Пока, буйок":-)
Десь на третій день купила мапу і замучила маму: "Ходімо туди, ходімо сюди". Мене завжди цікавлять культові споруди, архітектура міста взагалі. А це ж Феодосія, це ж Крим, це ж тисячолітні нашарування та суміш епох, культур, національностей, релігій! Ух! Дуже хотілося побувати в мечеті та знайти невільничий ринок, де й купив Сінам-ага ту Роксолану. А ще я дуже люблю вірменські церкви - вони завжди такі аскетичні і мрійливі. У вказівнику храм Архангелів Гавриїла та Михаїла зазначений по вул. Тімірязєва. Судячи з мапи це десь зовсім поряд з нашим готелем, однак, на ній немає такої вулиці! Йдемо все ж. Дорогою любуюся мальвами, що ростуть тут біля кожних воріт - чим не Україна? :-) Та, де ж та вулиця Тімірязєва?! Зустріли двох жінок, питаю українською як пройти до храму і до мечеті. А ця стара шкапа мені так нахабно каже: "А па русскі нє разгаваріваєтє?" Якби мама не стримала, то я б її розказала, в якій країні вона топче землю і де її місце. Врешті я зрозуміла, що вул. Тімірязєва іменується тепер Вірменською. Це , до речі, така особливість міста - на одному будинку дві таблички - на одній написано "вул. Р.Люксембург", на іншій "Адміральський бульвар".
Зрештою, все знайшлося. Церква Архангелів Гавриїла та Михаїла була зачинена, а, може, вже й не діюча. Трохи далі - Сурб-Саркіз, або храм св. Сергія, де хрестили і відспівували Айвазовського, і на територіїї якої знаходиться його могила. Тут все чистенько, доглянуто, ростуть величезні кущі ожини. І ще за кілька кроків - мечеть Муфтій-джамі і десь поряд з нею був невільничий ринок. Сумнівалася, чи пустять всередину нас, неправовірних, однак - немає проблем. Навіть сфотографувала дещо. В мечеті на килимку сидів новонавернений мусульманин, десь мого віку приблизно. Слово за слово і так тривала наша дискусія близько години. Мабуть, могла б вона продовжуватися і весь день, але тут мені зателефонувала Алка Кеба і ми з ним розпрощалися. А на місці невільничого ринку зараз стоїть готель - не знаю, як спиться тим постояльцям і які їм сняться сни. Я б не ризикнула.
До ще одного храму св. Георгія я пішла іншого дня. Церква стоїть закинута, заросла бур'янами на невеличкому пагорбі. Ох, як сумно це все! Зайшла всередину - закіптюжені стіни, безлад, мотлох. "Боже, ти тут? Ні, Боже, не місце тобі серед цього сміття."
Окрема розмова - це дачі колишніх багатіїв - Вікторія, Мілос, Флора, Аїда і, особливо, дача Стамболі. Всі вони зараз в ролі оздоровчих баз, готелів, ресторанів. Але ж, хай йому грець, облущені, доглянуті сяк-так. Сидять ті клуші на дачі "Мілос" - хоч би бур'яни біля фонтану спололи. Нам дістався такий безцінний спадок, а ми, невдячні лінивці, не леліємо кожен камінчик. Тьху! І коли вже навчимося і що має навчити?
А одного чудового дня ми піднялися трапом прогулянкового судна і поплили до Кара-Дагу та Коктебелю. О, який він - не знаю - потойбічний, вражаючий, ефектний той Кара-Даг, що був колись вулканом! Коктебель бачила скраєчку, на дачі Максиміліана Волошина здебільшого і у фірмовому магазині "Коктебелю":-) А оце недавно йду по бул.Шевченка і на одному з будинків висить меморіальна дошка, яка вказує, що тут народився письменник, художник,... Максиміліан Волошин. Я що, вперше там проходила? Але тоді я ще не була знайома із власником компактного будиночку в Коктебелі.
А ось візит до галереї Івана Айвазовського залишила собі на десерт. Його картини подобаються мені з давніх-давен. І хоч мене дещо бентежать пропорції (та що я в цьому смислю?), однак, полонить та майстерність, з якою передано відтінки, гра світла на хвилях. Все таке живе, що, здається, зараз прорветься полотно і вода хлине в кімнату. А ще мені подобається уявляти, як колись ці кімнати були наповнені людьми - сім'єю, друзями, учнями Айвазовського, як вони сиділи, розмовляли, сміялися, гарли на піаніно, танцювали... Не беруся судити, кому з них пощастило більше - Феодосії з Айвазовським чи Айвазовському з Феодосією - здається, обоє залишились у виграші.
В музей Александра Гріна не ходила, бо, соромно зізнатися, крім хрестоматійних "Пурпурових вітрил", нічого більше й не читала. Та й треба залишити щось для наступного разу:-)
Від чого я мліла, так це від старих будинків з такими воротами, як у казках про Алі-бабу. А одного дня гуляла і побачила ось такий хід до сусідів:-):
А ще башта Констянтина, залишки Генуезької фортеці з моря, дельфіни у морі, чурчхела, пес Бімка, тепло, сонце... Любові вистачить на цілу зиму і навіть більше.
:-) Дякую сім'ї військовослужбовця, яка викупила наші квитки на потяг і тим продовжила наше перебування у Феодосії ще не день. День, за який я встигла насититися морем і звикнути до думки, що завтра залишу його. День, коли я відвідала галерею Айвазовського, пройшлася однією чарівною вулицею і знайшла не менш милу one. День, якого б мені не вистачало.
