Вперед у минуле чи назад у майбутнє?

Так добре іноді перечитати давні смс, які вже давно втратили своє первісне значення і не викликають такого душевного трепету як колись, але видалити які все ще не піднімається рука, бо... Бо вони такі теплі, такі романтичні, ніжні, смішні та відверті.  Бо ти можеш в подробицях пригадати події, які сталися того дня. Бо ти пам'ятаєш себе - романтичну і натхненну, з такими іскрами в очах, що незнайомі люди вітаються з тобою на вулиці - і ти любиш себе такою. Бо ти кожного разу вдячна за те, що така пора була в твоєму житті, і що вона принесла з собою стільки емоцій та позитиву. Бо більше не задаєшся риторичним питанням: "Чому?!", а просто розумієш, що все має початок і кінець. Бо вже все і вже давно відпустила, і тепер із ледь сумною посмішкою зустрічаєш спогад, викликаний чимось ненароком. Бо... 

Бо ти чекаєш на наступний світлий період у житті. На нові смс, новий стиль, нові іскри в очах. Чекаєш на страх. Страх поворухнутися чи зробити різкий рух, щоб не розхлюпати тепла, що наповнює тебе до самісінького вершечку.

А "Аннушка уже разлила масло". У доброму, звісно, значенні.

P.S. "Ти" - це "я". Але, можливо, хтось ще себе у тому впізнає.

PP.S. А мої смсочки нехай поживуть поки, карта пам'яті ще справляється.

Непідсолоджене солодке життя

В мене з'явилася велика ваза у формі бокала. Ну, як з'явилася? Не манною небесною, звісно , впала - Роміро подарував :-) Я вже давно до таких приглядалася лише з однією метою...

...Кілька років тому, вже й не пригадаю, скільки, і що на мене вплинуло, але я стала пити каву-чай без цукру. Та оскільки в різних кафешках все одно приносять цукор в пакетиках, то я почала їх колекціонувати. Наразі в мене є екземпляр з Сербії (з якого, власне, все почалося), Чорногорії, Хорватії, українських кав'ярень та інших "общепітів" (якими, власне, все продовжилося), а також з Єгипту, Швейцарії, Ізраїлю (це вже друзі постаралися).

Так от, ваза мені потрібна була для зберігання моєї колекції. Ну, щоб гарно було, щоб можна було ті пакетики перекидати рукою. Та й надійніше, врешті-решт, ніж коробка. Бо раптом війна (тьху-тьху-тьху), а в мене стратегічні запаси підмокли? :-))))

Хто зі мною ближче знайомий, той знає, що я просто не могла залишити ту посудину в  її первісному вигляді. Я її розмалювала (тут вже як могла) контуром для вітражу та написала  ЦУКОР рідною українською, нерідною російською, поширеною англійською (але дуже грамотна, тому з помилкою:-)) та іграшковою сербською. Ось що в мене вийшло:

Правда, виявилося, що моя колекція не така вже й велика. Але ж їй є куди рости!!! Тому зараз скромненько так скажу: домомагайте:-)) Макдональдси , Пузаті хати, етсетера не приймаються. Так, наша Галя балувана. А ви як думали?!

:-)))))))))))))))))))))))

Захоплень...

Те, що має значення

Вчора подивился дуже добрий, дуже зворушливий фільм "Мати" французького режисера вірменського походження Анрі Вернея. Розповідається про сім'ю, яка рятується від геноциду і переселяється з Вірменії у Францію, в Марсель. Їх п'ятеро: шестирічний хлопчик, тато, мама та дві тітки - мамині сестри. Звісно, що важко на новому місці, в чужій країні. Та у цих людей така внутрішня сила, основана на вірі, любові та доброті, таке дієве смирення, така глибока культура, що вони долають всі труднощі. Не скажу -  легко, але з гідністю. Любов і повага, які панують у цій сім'ї, додають їм впевненості.

Епізод, де вони всі разом робили тісто на пахлаву я би передивлялася знову і знову. Сотні разів. СІМ'Я ПРАЦЮВАЛА РАЗОМ і З РАДІСТЮ!!! Колись я читала в "Наталі" одну статейку, де авторка - молода дівчина, розповідала, як її батьки зачинились на кухні, тихо і спокійно розмовляють, діляться враженнями за день і варять холодець. Ій здвалося, що що це так нудно, так рутинно, і що в неї все буде зовсім інакше. Я тоді розплакалася  (що для мене нерідкість через надмірну вразливість:-) і подумала, що я хочу  ТАК варити холодець! Феєрверки з розбитим посудом та з'ясуванням стосунків мені не потрібні.

Ще фільм вказує, як боляче втрачати своїх рідних, коли вони один за одним ідуть від нас, як важливо проявляти свою любов. Мені  нестерпно захотілося до мами і бабусі, відправила матусі смс, що я її люблю. 

От і думаєш: чи досяг би той хлопчина такого успіху, якби не доброзичлива атмосфера, що оточувала його в дитинстві, якби не підтримка і віра його рідних? Сім'я, гармонійні стосунки в ній - це найважливіше, що ми маємо, це найбільше, що має цінуватися. Все інше - вторинне, наносне і значення воно не має ніякого.

Любові всім!

ВЕСЕЛІ БАБУРІ

Сердце стучит аритмично,

Мысли мои неприличны...

Повернулася щойно з концерту Наліча:-) і  тому спішу розтопити  свої враження, бо під час прогулянки від ЦКМ НАУ до метро КПІ вони трохи підмерзли. Та й наша із Світланкою гра в слова спрямувала мислення трохи в інше русло.

Що скажу: ААААААААААААААААААААА!!!!!!!!!!!!!!!!! Я страшенно задоволена! Три години повного відриву! 

Я вже не раз казала, що Музикальний колектив Петра Наліча - це яскравий приклад того, коли форма перевищує зміст.  Легенькі, іронічні тексти. Зате музика яка!!! І взагалі яка професійність і універсальність музикантів! Ще дуже зворушує їхня повага один до одного - коли хтось виконує сольну партію - всі решта розступаються, ніби говорячи глядачам: "Ось хто зараз головний". Люблю чоловічі колективи за самовідданість і любов до своєї справи. І за вміння дружити.

А сам Наліч - це просто чудасія:-) Ця його особлива манера підтанцьовувати, специфічний англійський акцент, почуття гумору, і головне - така чарівна посмішка! Байдужою залишитися неможливо:-)

І дуже приємно, що таких небайдужих є чимало. Дуже сподобалися три шанувальника, які  дивилися концерт з балкону. Але "дивилися" - не те слово, вони в ньому жили,  насолоджувалися, танцювали, відривалися як хотіли. Таких три пухкеньких "колобочка" -  спостерігати за ними було дуже весело:-) А тим часом публіка була в захваті від того, що відбувалося на сцені. Після основної частини музиканти подарували нам десь стільки ж пісень. А потім після виклику на біс - ще третину від усього. Звісно, що їх не хотіли відпускати, тому Наліч залишився один з піснею "Пам'яті Карузо" - голос в ного розкішний, що там казати. Потім знову зійшлися музиканти і виконали ще парочку композицій. Закінчився концерт, як і минулого разу, таким собі маршем "Из ресторана ". А Петя, у которого дома живет его приятель Йети, підходив по черзі до кожного мікрофона і дякував - ледве вдалося піти:-) СУПЕРРРР!!!!!!!!

І на завершення скажу, що більше не купуватиму квитки в перший ряд на 20, 21 і  десь до 26 місця, бо прямо перед носом була встановлена звукова апартура. І якби нас із Світланкою не попросили пересісти на інші місця, на що ми з радістю погодилися, то не насолодилися б цілком тією феєрією, що вміщається в абревіатуру МКПН. 

Наступного разу моє місце - у фан-зоні!

PS Почала писати минулої п'ятниці - опублікувала сьогодні. Звідси й збита хронологія і путанина в часах. Але залишаю все без змін. Па!