Таке-сяке

Передивлялася якось свою писанину і бачу, що не всі емоції присутні в моїй "антології". Тому, оглянувши свій рік в передостанній його день (а поки допишу, то буде вже день завершальний), допишу дещо, що запам'яталося, але не назвалося словами свого часу.

Гошин кінозал

Нас було тоді шестеро чи семеро і ми дивилися дуже добре, світле і з гумором кіно. (Мабуть, той хлопець дуже здивувався, чого це я всілася біля нього, коли стільки стільців пустує. А я й сама тоді цього не зауважила, просто сіла на "своє" місце.) Через таку майже інтимну атмосферу я себе почувала членом якогось закритого елітного клубу. Тому дякую всім, хто в той вечір знайшов більш нагальні справи, ніж похід в кіно.

Мораль: хочете принести задоволення іншим - не ходіть гуляти в Африку (Кідруку - і можна, і слід).

Брегович у Києві

Пролог цієї події відноситься до часу мого першого візиту в Чорногорію. Тоді там під стінами старої Будви процвітав піратський CD-бізнес. Якось я підійшла до одного кіоска купити диски мого най-най-най Желько Йоксімовича і Бреговича. Тоді ще продавець так смішно покрутився серед стелажів і вигукнув: "Горан!" (от вже ці чорногорці!). Ну, зрозуміло, що я заслухала ті диски до глюків.

Пізніше я досить успішно пропустила безкоштовні концерти Бреговича і його оркестру у Львові та Києві, щоб, нарешті, заплатити за квиток і не отримати задоволеня. Ясно, що в Палац "Україна" Г.Б. не міг притягнути весь той похоронно-весільний люд, тому вмикали фонограму, а я якось не була до цього готова. Єдине, що запам'яталося, це те, що після виклику на біс Горан вийшов з келихом вина і допивав його вже просто на сцені. Ну і ще в нього шалено привабливий барабанщик-акордеоніст-вокаліст:-). Ось знайшла непогану статейку про Бреговича і його бенд.

Мораль: Бреговича краще слухати просто неба.

Записки про "Записки..."

Тепер зима літом

і це вже не сон.

Тепер нашим світом

трусить Паркінсон.

"Юркеш"

На початку цього року створився страшенний ажіотаж навколо "Записок українського самашедшего" - знаю, що в книгарні "Є" люди записувалися в чергу на придбання цієї книги. Ну, я особливо метушитися не стала, спокійнісінько собі дочекалася спаду тієї істерії і взяла прочитати цей томик у свого Ро.

В процесі робила якісь замітки, щось для себе відзначала, а потім перечитала те все і неактуальним воно мені здалося. Ніби й класно ті "Записки" написані (Ліна Василівна інакше й не вміє), однак, занадто вже фарби темними вийшли. Та й програміст той якись неприродній видався, нетиповий представник свого виду. 

Книгу цю в розряд улюблених не заношу.

Мораль: раз на раз не приходиться.

Станція "Чебуреки"

А ця потішна пригода сталася, коли ми з мамою поверталися з Феодосії. На під'їзді до однієї із зупинок мама каже: "Ларі, читай, що за станція". От я й прочитала перше, що в очі кинулося, поки поїзд рухався - "...реки - Чебуреки!" :-))) Насправді то був Джанкой.

Мораль: не все те чебуреки, що  Джанкой.

Дитячий будинок св.Мартіна

Знаходиться він  у Фастові і утримується за рахунок костелу та небайдужих людей. Десь на початку листопада ми їздили туди із співробітникмми "Альтернативи-В". Будинок цей невеличкий - три крихітні кімнатки, кухня, ванна і столова, що слугує одночасно верандою.Дітки там перебувають не на постійній основі, а "по можливості", як кажуть у церкві. Переважно, це діти неблагополучних батьків та ті, які зовсім ніяких батьків не мають, безпритульні, тобто. Зараз будується нова і більша будівля, куди згодом всі перемістяться.

Найбільше опікується цим будинком отець Михайло - дуже позитивна і якась по-світському проста людина. Перед обідом він зайшов до їдальні і дуже звично сказав: "Діти, молимось" і вже після колективного "Отченашу" всі взялися за їжу. Другий момент, з ним пов'язаний - це кімната відпочинку, створена за його задумом, фактично, ним же і втіленим. Стільки старожитностей буває хіба в музеї! Так все затишно і креативно вийшло...

Також волонтери допомагають справлятися - і займаються з дітьми, і на кухні пораються, і прибирають. Звісно, що старші діти беруть у всьому процесі активну участь.

А ще при дитячому будинку живуть лабрадори, їхніх щенят продають і таким чином отримують хоч якісь кошти для закладу.

Окремо хочеться згадати про костел - бо він справді гарний. В цьому році відзначали його сторіччя. Зрозуміло, що за цей час він не раз руйнувався, а оце лише нещодавно завершилася його реставрація. Рекомендую до відвідування.

Мораль: чужих дітей не буває.

Рік книги

В цьому році я читала - безладно, хаотично і непослідовно - але багато. Тому ,вже постфактум  назвала цей рік Роком книги. Це були твори Гашека, Гоголя, Загребельного, Мопассана, Раффі, Пастернака...А під завісу року відкрила для себе ще одного автора - Френсіса Скотта Фіцджеральда. Довго не могла підібрати епітету для охарактезування його стилю, а потім мені видалося , що вдалим словом буде "влучний". Влучний, як постріл, точний, незасмічений надмірною описовістю. Мені дуже сподобалося, як Фіцджеральд змальовує психологічні стани, точки переходу від одного настрою до іншого, від любові до зневаги, від відкритості до замкнутості і т.д. 

Та перше місце безапеляційно віддаю Пастернаку і "Докторові Живаго" - я вже про це писала.

Мораль: за Шевченком "Учітеся, брати мої, думайте, читайте..."

Ось такими видалися для мене минулі 364 дні і  дві з лишнім години. Наступний рік я проголошую Роком духовного розвитку . Тим більше, що я сьогодні краєм ока побачила свій новорічний подарунок - і це саме те.

Мораль: у кожного своя мораль.

Люблю їх

Жизнь - темный, странный лабиринт, 

и встречи тоже тайна.

Дж.Фаулз "Подруга 

французского лейтенанта"

Я вірю в те, що випадковостей не буває. Навіть не так - я ЗНАЮ, що нічого випадково не стається. І людей, які є/були у моєму житті, я притягую сама. В певний період вони з'являються, дають мені якісь уроки (ненавмисно, здебільшого, просто я хочу взяти) і, виконавши свою місію, йдуть далі - так виникають теплі спогади і досвід. А деякі з тих людей залишаються зі мною - так виникає дружба. Я пам'ятаю і тих, і інших, і люблю їх лише за те, що вони такі живуть. Але є дещо особливе, з кожним з них пов'язане, в кожному з них присутнє, за що не лише люблю, а й поважаю, те, що зігріває одним усвідомленням того, що я знаю про їх існування.

Ось вони, люди, що увійшли в моє життя, і назавжди отримали прописку в моєму серці, і те, що лише їм притаманне, і в зв'язку з чим їх згадую сьогодні.

Алка Кеба - за духовну близькість; за те, що після п'яти років телефонних дзвінків на дні народження, ми зустрілися, ніби вчора бачились востаннє; за "Ларі, ти ж іще не спиш?":-)); і за купу всього іншого.

Вікуся - за її мудрість і внутрішню силу.

Інна - за готовність завжди прийти на допомогу.

Людмила Валентинівна - за те, що навчила думати і "копати" глибше.

Віталік - за те, що він дуже любить Юлю, і за повітряного змія.

Валерія Іванівна - за мудрість, глибокі знання і душевну щедрість.

Анет, моя Сонячна Дівчинка - за вміння все розкласти на полички і тверезо проаналізувати; за те, що своїм "Лорік!" вона приводить мене до тями звідкись з-під хмар.

Володимир Іванович - за портрети Бандери і Шухевича на стіні і за те, що наранок я проснулася зі словом "Антананаріву":-)

Зінечка - за позитив, енергійність, безмежний оптимізм і високий професіоналізм.

Любий Сергійко - за романтичну вечерю на чотирьох і за "Ставте чайник, я зараз прийду":-)

Юля - яка десь загубилася і яку час від часу шукаю в соціальних мережах - за світло, що від неї виходить.

Лєнчик - за витончений смак, чуйність і, особливо, за те, що вона повернулася.

Ігор - за теплі вечори, здоровий скептицизм, почуття гумору і за те, що сприйняв як належне мою появу в нього в дверях:-)
Моя Семенівна - за її енергійність та глибоку внутрішню культуру; за те, що, незважаючи на той факт, що вона старша за мене більше, ніж на два життя, я не відчуваю цієї різниці.
Ще один Ігор - за інтелігентність, уважність і порядність.

Ось так, дедалі більше людей хочетьсь назвати щоранку після слів: "Благослови, Господи, і помилуй..." і я за це вдячна.

Про зошит і пиріжки

В понеділок Оля прийшла на заняття і відразу сказала мені: "Відкривай сумку, в мене для тебе щось є". Я послухалася і до моєї сумки миттєво перенеслися пиріжки з яблуками.
Далі ми собі сидимо, займаємося і тут Оля запитує: "Ти ж дасиш мені свій зошит?"
- Ні - впевнено кажу я.
- Віддавай пиріжки! - рішуче каже Оля.
:-)))))))))))))))))

Це було минулої осені:-)

Цифри

 Сьогодні, 11.11.2011, об 11:11 я загадала бажання:-)) - ну не можна було проігнорувати такі магічні числа!

 Я ще зі школи почала звертати увагу на цифри, які мені зустрічалися, придумувала тоді їм різні трактування. І зараз щодня бачу однакові та дзеркальні числа - на годиннику, на автомобільних номерах, в чеках і т.д. Пік цього явища прийшовся на весну - тоді в день я разів десять могла побачити щось на кшталт 12:12, 14:41, 7777 і т.д. А недавно взагалі анекдот вийшов: поповнивши рахунок на мобільному, я перевіряла, чи зарахувалися кошти. Подумки проказую "24, 14", в цю ж мить повертаю голову і бачу автомобіль з номером 2414 :-))). А так, і автомобільні номери, в яких всі цифри однакові, я вже зустрічала від 0 до 9.

Якщо це знаки, то на що вони вказують? Я вже звертаю увагу на те, що роблю і що думаю в ту мить, коли мені зустрічаються однакові числа. Але все ж не можу до кінця зрозуміти для себе таку чудасію. Шастала в інтернеті з цього приводу - з багатьма людьми відбувається те ж саме. От лише одних це лякає, а інших - забавляє. Один чоловік написав: "Приятно осознавать, что за тобой кто-то наблюдает и ведет тебя". Я належу до інших:-)) А Валерія Іванівна каже, що, можливо, енергетичні сутності просто вчать мене звертати увагу на знаки, тримати свою свідомість постійно відкритою.

 Та що б це не означало, завжди, коли числа стають однаковими або ж відбиваються одне від одного і я це помічаю, то посміхаюся. Що вже саме по собі добрий знак:-)))

 А ще "хвороба" ця заразна, передається шляхом здивованих розповідей  та навіювання:-)) Я, як носій вірусу, в один період перекинула  числову бацилу  на Світланку:-)). Але, здається, вона вже одужала.

Може, мені нумерологією зайнятися?

До-ре-мі

А вы

ноктюрн сыграть

могли бы

на флейте водосточных труб?

В. Маяковский

 Вона з'являється у твоєму просторі, сідає або й ні, і, не кажучи ані слова, починає звучати. Зрідка вона кидає погляди у твій бік, але вони ні допитливі, ні пронизливі, ані нахабні. Погляди ті спокійні та впевнені.Впевнені в тому, що ти й сама зараз відкриєш свої почуття, добудеш із себе емоції і підеш за нею, куди б вона не полинула.

  Ось так, нічого не роблячи, однією своєю сутністю Музика збурює мій внутрішній світ, шматує його на друзки, залишаючи по собі довгий шлейф, наче дорогий якийсь парфум.  Не маю сили чинити їй опір, та й бажання такого теж не маю - віддаюся. І віддаю свою усмішку і свої сльози, свою задуму, кружляння в танці, свою радість і зачарування - ніц мені не шкода.

  І вона повсюди - у вітрі, щебетанні птахів, на моїй парасольці під час дощу, в шелесті листя, в  хвилях морських і заморських:-), в дарбуках, джембах, тамбуринах, в кларнетах, сопілках, марокасах -  та де завгодно!

 Музика! Найвища з усіх мистецтв, невидима, безтілесна і магнетична. Музика - моя боги... Але ні, не маю іншого бога, окрім Господа. Та щоб мала - вона займала б перше місце серед моїх ідолів.
  Люблю розкладати мелодії на окремі інструменти, а потім слухати їх разом. Люблю людей,  які видобувають музику з тих інструментів, вважаю їх магами.  Гармонійні гами грають гітари - це просто мій бзік:-)))))

  Хай гармонійно звучать струни серця та клавіші розуму в кожній людині...

Мм-дааа

"Однажды в пансионе нас заставили выучить наизусть стихотворение: "Человек живет и привязывается невидимыми нитями к людям, которые его окружают. Наступает разлука, нити натягиваются и рвутся как струны скрипки, издавая унылые звуки. И каждый раз, когда нити обрываются у сердца, человек испытывает самую острую боль.""Решад-Нури Гюнтекин "Птичка певчая"

Не можу не прив'язуватися до людей, не можу любити впівсили. Шкода, що шляхи часто розходяться. І болісно.

...Я вважала її частиною своєї сім'ї, та вона більше не наша. Хай ніколи не пошкодує про своє рішення і буде щасливою. Бо люблю її попри все.

Життя триває.

Коли ти мокнеш...

При світлі ліхтарів та неонових вивісок краплі дощу, що розбиваються об асфальт, здаються дрібними квіточками хлорофітуму.

А люди в негоду так схожі на беззахисних пташенят, які мріють про сонце і тепло, що хочеться їх всіх пригорнути.

Ріки, що течуть вулицями міста, стирають останні відчуття літа і нагадують про минущість усього.

Бризки води з-під коліс проїжджаючих автівок падають на тротуар м'якими горошинами, іноді торкаючись штанів, і так уже мокрих.

Дайош тепло!

Прохолодні ранки, теплі дні, свіжість ввечері, холод уночі. Бабине літо, пані та панове! Із ще  прозорим і високим небом, з теплими барвами на деревах і особливим ароматом у повітрі. Але хто це обізвав цю дивовижну пору "бабиною"? Хай би там вже називалася другим, лагідним  літом чи продовженням літа. А то якась баба взяла і присвоїла те, що належить усім. Не люблю слова "баба". Ну, хіба що вона кам'яна чи снігова, тоді - люблю:-) 

Зараз якраз така пора, в яку найдоречніше проживати кожен день, ніби останній. Завтра може піти дощ, завтра може настати холод, який потягне за собою півроку зими. І тому не розумію людей, які ігнорують подароване проридою тепло, і вже зараз кутаються у пальта, ніби навколо них заметіль Свірідова вальсує. 

Навмисно не дивлюся прогнозів погоди. День приніс тепло - дзенькую бардзо, бо він може виявитися останнім. Але на ранок - знову чисте небо і сонце не небі - отже, вчорашній день був передостаннім. Завершальним може стати день сьогоднішній, і тому вбирається кожною клітиною його ніжність і прозорість.

От би кожен день був передостаннім...

Писалося: під альбоми Океану Ельзи "Вночі" і "Там, де нас нема" та з кількома краплями кримського вина за День туризму.

Про Кідрукову любов, бразильських піраньїв та дещо інше

Я встановила власний рекорд з читання: Кідрукова книга "пішла" менше, ніж за два дні. "Швидше, швидше до метро!" - і, ледь ступивши на східці ескалатора, заглиблююся у нетрі Пантаналу аж до своєї зупинки. А потім: "Швидше, швидше додому! Відкинути всі справи, послати до біса інтернет, відкласти нанесення маски на завтра і – читати!" "Чи-Та-Ти, Чи-Та-Ти" - ритмічно підскакує одне-єдине слово в голові дорогою додому.  

Так два місяці тому носилася з "Доктором Живаго", але то було спрагле читання, а це якимось піднесеним видалося, я іноді навіть забувала дихати. Так цікаво відчувати вплив на собі якоїсь книги… Фактично, це завіса, за яку тобі дозволяють зазирнути і навіть освоїтися серед незнайомих людей, видавши шапку-невидимку. "Лезо бритви", наприклад, я читала з подвійним відчуттям: з одного боку, мені дуже кортіло засісти за ту книгу з ранку до смерканку, а з іншого – я всіма силами відтягувала її завершення, бо не уявляла собі, як житиму далі без тієї історії. "Волхв" видався важким, але та книга затягувала, як пилосос муху. І т.д. А ще є книги, які просто "не  йдуть" - в мене це майже весь Хемінгуей – ну не можу я його читати!

Ще там, на презентації, я розгорнула книгу і натрапила на Максимові роздуми про те, яку дати відповідь на питання чому він ЦЕ робить, тобто, мандрує, поневіряється світом, суне свою голову і ще дещо в потенційно небезпечні місця, вплутується в авантюрні ситуації.  Прочитавши його розумування я подумала, що це МОЯ людина. Але й без цих його розтлумачень, я знаю відповідь на це питання, яка є дуже очевидною для мене: бо інакше й не можна! І те, що він шубовснув у річку, яка кишить піраньями та кайманами – це так природно! Людина знайшла себе – і це так прекрасно і гармонійно (плюс чудовий гумор та широкий словниковий запас у цієї людини)!

А мій клятий і улюблений знак Зодіаку досі тримає мене в підвішеному стані: одного дня мені хочеться послати все під три чорти і податися кудись світами, а вже наступного дня (чи навіть через годину) мій настрій змінюється і я бажаю розміреного сімейного буття. Ще не знаю, який з моїх близнюків – Мандрівник чи Матримоніал – переможе. Зате переконана, що подорожувати можна (і належить неодмінно!) із сім’єю. Ну, звісно, в Пантанал я б з дітьми не поперлася, а десь по Європі потинятися можна. Зрештою, у них будуть улюблені бабусі:-)       

А свій здравно-заупокійний допис я, наче дванадцятирічне дівча, завершую словами: "Кідрук - крутий!" і незабаром мене за вуха не відтягнеш від усіх його книг, що були раніше, і тих, що будуть потім.

Adeus, amigos!

Дочекалась

Настав, зрештою, той радісний вечір, коли Макс Кідрук проводив презентацію своєї нової книги в книгарні "Є":-)) Я, правда, вже чула його розповідь про місцину Пантаналу в Бразилії на лекції в Кругозорі, але із задоволенням прослухала все те ще раз. Крім того, Максим розповідав, про подорожі до Баальбеку та Ольянтайтамбо. І, що найголовніше, він планує написати книгу про всі ті споруди із кількасоттонних кам'яних брил. Саме на цю книгу чекатиму дуже і дуже, бо все, що зв'язане з камінням, мене цікавить. Це мій фетиш.

А поки що читатиму про Максове невдале кохання та його вдалу поїздку в Бразилію.

Отак!

-1

Залишилась лише одна нитка.

Більше на одну любов

Десь тиждень тому бачила, як високо в небі кружляли лелеки, душ тридцять, а ще через кілька днів їхні родичі зліталися на сусідську вербу. Щороку так тужливо спостерігати за їхнім відльотом... Не так давно в "Роксолані" прочитала легенду: ніби-то кожного року навесні, повертаючись з турецьких берегів до України, лелеки змушені прориватися крізь зграї хижих птахів. Найстаріші беруть удар на себе, а молодь летить до заповідних земель. Багато їх гине в тій сутичці, так і не діставшись до українських просторів.

Яку землю вони вважають рідною?

***

Все так синхроністично: лелеки - "Роксолана" - Кафа.

У роздягальнях на феодосійських пляжах в рекламних проспектиках міста серед усього іншого вказазано, що Феодосія, тобто, древня Кафа, є початком сходження на трон Роксолани. Ну, це вони, звичайно, загнули, але все можна виправдати любов'ю до цього ніжного міста. Бо і я залишила там частинку серця та шматочок душі, а морю пообіцяла, що повернуся.

О, море, море, море! Таке чисте, прозоре, що видно дно, лагідне, цілюще. Таке різне щодня. Щоразу під час своїх запливів за буйки я зізнавалася йому в любові: "Море, я тебе люблю, море, я тобі дякую за те-то і те-то". А море тішило то спокоєм і м'якістю, то великими хвилями. Хвилі... Хвилі як наркотик: "Ще одну зловлю і виходжу. А он яка йде! А за нею ще одна! Ну, ще ця і тоді точно виходжу" -і так без кінця.  Лягаєш на ту хвилю і чекаєш, поки піднесе тебе вгору, а потім , на гребені, м'яко та врівноважено гребеш руками (головне, щоб не різко, бо тоді  можна боляче впасти додолу і накриє тебе іншою хвилею) і ловиш наступну. Люблю! Зараз, коли хочу згадати щось приємне, пригадую, яке лагідне море було в переддень мого від'їзду і як легко мені плавалося! "Привіт, буйок . Пока, буйок":-)

Десь на третій день купила мапу і замучила маму: "Ходімо туди, ходімо сюди". Мене завжди цікавлять культові споруди, архітектура міста взагалі. А це ж Феодосія, це ж Крим, це ж тисячолітні нашарування та суміш епох, культур, національностей, релігій! Ух! Дуже хотілося побувати в мечеті та знайти невільничий ринок, де й купив Сінам-ага ту Роксолану. А ще я дуже люблю вірменські церкви - вони завжди такі аскетичні і мрійливі. У вказівнику храм Архангелів Гавриїла та Михаїла зазначений по вул. Тімірязєва. Судячи з мапи це десь зовсім поряд з нашим готелем, однак, на ній немає такої вулиці! Йдемо все ж. Дорогою любуюся мальвами, що ростуть тут біля кожних воріт - чим не Україна? :-) Та, де ж та вулиця Тімірязєва?! Зустріли двох жінок, питаю українською як пройти до храму і до мечеті. А ця стара шкапа мені так нахабно каже: "А па русскі нє разгаваріваєтє?" Якби мама не стримала, то я б її розказала,  в якій країні вона топче землю і де її місце.  Врешті я зрозуміла, що вул. Тімірязєва іменується тепер Вірменською. Це , до речі, така особливість міста - на одному будинку дві таблички - на одній написано "вул. Р.Люксембург", на іншій "Адміральський бульвар".  

Зрештою, все знайшлося. Церква Архангелів Гавриїла та Михаїла була зачинена, а, може, вже й не діюча. Трохи далі - Сурб-Саркіз, або храм св. Сергія, де хрестили і відспівували Айвазовського, і на територіїї якої знаходиться його могила. Тут все чистенько, доглянуто, ростуть величезні кущі ожини. І ще за кілька кроків - мечеть Муфтій-джамі і десь поряд з нею був невільничий ринок. Сумнівалася, чи пустять всередину нас, неправовірних, однак - немає проблем. Навіть сфотографувала дещо. В мечеті на килимку сидів новонавернений мусульманин, десь мого віку приблизно. Слово за слово і так тривала наша дискусія близько години. Мабуть, могла б вона продовжуватися і весь день, але тут мені зателефонувала Алка Кеба і ми  з ним розпрощалися. А на місці невільничого ринку зараз стоїть готель - не знаю, як спиться тим постояльцям і які їм сняться сни. Я б не ризикнула.

До ще одного храму св. Георгія я пішла іншого дня. Церква стоїть закинута, заросла бур'янами на невеличкому пагорбі. Ох, як сумно це все! Зайшла всередину - закіптюжені стіни, безлад, мотлох. "Боже, ти тут? Ні, Боже, не місце тобі серед цього сміття."

Окрема розмова - це дачі колишніх багатіїв - Вікторія, Мілос, Флора, Аїда і, особливо, дача Стамболі. Всі вони зараз в ролі оздоровчих баз, готелів, ресторанів. Але ж, хай йому грець, облущені, доглянуті сяк-так. Сидять ті клуші на дачі "Мілос" - хоч би бур'яни біля фонтану спололи. Нам дістався такий безцінний спадок, а ми, невдячні лінивці, не леліємо кожен камінчик. Тьху! І коли вже навчимося і що має навчити?

А одного чудового дня ми піднялися трапом прогулянкового судна і поплили до Кара-Дагу та Коктебелю. О, який він - не знаю - потойбічний, вражаючий, ефектний той Кара-Даг, що був колись вулканом! Коктебель бачила скраєчку, на дачі Максиміліана Волошина здебільшого і у фірмовому магазині "Коктебелю":-) А оце недавно йду по бул.Шевченка і на одному з будинків висить меморіальна дошка, яка вказує, що тут народився письменник, художник,... Максиміліан Волошин. Я що, вперше там проходила? Але тоді я ще не була знайома із власником компактного будиночку в Коктебелі.

А ось візит до галереї Івана Айвазовського залишила собі на десерт. Його картини подобаються мені з давніх-давен. І хоч мене дещо бентежать пропорції (та що я в цьому смислю?), однак, полонить та майстерність, з якою передано відтінки, гра світла на хвилях. Все таке живе, що, здається, зараз прорветься полотно і вода хлине в кімнату. А ще мені подобається уявляти, як колись ці кімнати були наповнені людьми - сім'єю, друзями, учнями Айвазовського, як вони сиділи, розмовляли, сміялися, гарли на піаніно, танцювали... Не беруся судити, кому з них пощастило більше - Феодосії з Айвазовським чи Айвазовському з Феодосією - здається, обоє залишились у виграші.

В музей Александра Гріна не ходила, бо, соромно зізнатися, крім хрестоматійних "Пурпурових вітрил", нічого більше й не читала. Та й треба залишити щось для наступного разу:-)

Від чого я мліла, так це від старих будинків з такими воротами, як у казках про Алі-бабу. А одного дня гуляла і побачила ось такий хід до сусідів:-):

А ще башта Констянтина, залишки Генуезької фортеці з моря, дельфіни у морі, чурчхела,  пес Бімка, тепло, сонце... Любові вистачить на цілу зиму і навіть більше.

:-) Дякую сім'ї військовослужбовця, яка викупила наші квитки на потяг і тим продовжила  наше перебування у Феодосії ще не день. День, за який я встигла насититися морем і звикнути до думки, що завтра залишу його. День, коли я відвідала галерею Айвазовського, пройшлася однією чарівною вулицею і знайшла не менш милу one. День, якого б мені не вистачало.

Дещо

Щойно на вулиці один малюк, років п'яти-шести, щось захоплено розповідав своїй мамі і я почула уривок фрази: "... швидший за швидкісного потяга". Мене так вразив той "потяг"! Бо я ще й досі кажу "поїзд". Це було так приємно і так обнадійливо чути:-) Отже, "наша дума, наша пісня не вмре, не загине".
Любіть Україну!

Смородиново-яблучний фреш

Цього року Час знущається з мене. Він не просто йде чи біжить - він тане як солодка вата, розсіюється, мов дим. Секунди дріботять, хвилини стукають, бамкають години. Я не встигла оглянутися після Нового року, не встигла ще начекатися весни, а вона вже й на порозі. Минулася...

 "Як?! Вже продають кавуни?!!" - таке ось несподіване відкриття влітку. Минається...

Як його збагнути, як осягнути той Час? Як його зловити, в чому виміряти? Не ловиться...Тікає крізь пальці, просочується крізь пори на шкірі. Вітер  - і той легше затримати, і той можна законсервувати. І поки ловитиму вітер - спливатиме Час.

О, як я хочу зрозуміти його!

***

"Нічого не можна сказати такого, що не було б сказано раніше". Ці слова Теренція Публія заспокоюють і бентежать одночасно. Бо, з одного боку, знаєш, що є десь люди, які мислять так само, як і ти; а з іншого - навіщо це все, коли нічого нового не скажеш, коли "всі слова були уже чиїмись"?

***

Спочатку проповз крокодил, за ним просунула черепаха. Далі пробігло стадо диких кабанів. А за ними за всіма гнався двоголовий дракон.  Аж тут зненацька посипалося пір'я, схоже на недбалі мазки пензля. За лісом вивищувалися вершини гір. І все це потопало у небувалих фарбах.

 ...Я дивилася на небо.

***

Якби з усіх ягід і фруктів мені були доступні лише яблука та смородина - і то б я не почувалася обділеною.

Мікс міркувань.

Дякую

Боже, пошли здоров'я, благополуччя, позитиву, обдаруй своїми милостями Олега, який домоміг мені доволокти мою сумку від метро до самісінького ліфту і заради цього вийшов раніше з маршрутки. 

Дякую, Боженьку, що є такі люди на світі, і що вони мені зустрічаються у великій кількості.

Хай буде воля Твоя...

Листи собі

Любий мій бложику, з Днем народження тебе! :-)) 

 Тобі сьогодні виповнився один рік. А пам'ятаєш, минулого року в цей день також був дощ? Я сиділа в Києві зовсім самотня - всі роз'їхалися - і вирішила збадьоритися, створивши тебе. З тих пір ти, як безмовний співбесідник, вислуховуєш мене. Дякую тобі дуже, бо це важливо для мене.

***

 Якось ми випадково зустрілися з моїм Ро і він сказав мені: "Я тут подумав, що тобі треба писати. Ти ні з ким не ділишся - мають же бути в тебе якісь думки".  Це був просто поштовх, бо якісь думки і справді були. Та й раніше я робила записи, але все на якихось папірцях -  де вони зараз? - не знаю. Але до блогу було ще так далеко. Тож спочатку це був (і є ще ) бальмівський  щоденник. 

 Насправді все оце, що я пишу  зараз - це в різній формі листи собі, майбутній. Через деякий час мені закортить згадати,  чим я жила сьогодні, якими були мої враження, що для мене мало значення, прослідкувати свої внутрішні зміни. Бо,  якби я занотовувала свої емоції на папері, то для моєї власної історії нічого б не залишилося. Я себе знаю: іноді в мені  прокидається пристрасть до оновлення  і звільнення життєвого простору. Тоді під гарячу руку в сміття летить багато речей. Без жалю. Шкодую я пізніше, коли вже нічого не вдієш. Тому, з огляду на ці міркування, електронні листи собі - це значно надійніше.

 Колись одна моя знайома розповідала, що до неї прийшов хлопчина налаштувати комп'ютер і запитує: "Який у вас пентіум?" Вона подумала, що то непристойне слово:-) Ну, я в комп'ютерних технологіях десь на такому ж рівні. Тому створення блогу - це майже героїчний вчинок з мого боку. До речі, коли я його створювала, то була дуже далека від думки, що ще хтось те все читатиме і була здивована, коли побачила, що, принаймні, в мене є відвідувачі, якщо не читачі..Але ж це інтернет, чому дивуватися?

І ще. Я ніколи цього не робила напівпублічно, хоча можу ж робити все, що захочу:-) І тому напишу: "Лорчику, дівчинко моя, натхнення тобі і світлих  думок. Емоцій! Просто зараз... (Пам'ятаєш?) Не забувай, що живеш для радості (труднощі? минуться, Ларі),  і що є лише дві важливі складові життя - енергія любові та здоров'я, все інші цінності набуваються і втрачаються в процесі (о, так - рідні люди - в категорії любові). Тому частіше посміхайся, навіть без причини, піднімай голову щоб подивитися на небо - зоряне чи захмарене - одинаково воно чарівне. Знаходь час для того, що приносить задоволення, будь собою. Просто живи (тихо і розмірено, емоційно і драйвово - не важливо) і щодня знаходь за що подякувати  чи Богові, чи космосу, чи долі, чи своєму світу - це теж не має значення. Так, і збережи бальмівський щоденник:-) Любові..."

Живий Живаго

За досить тривалий період це перша вагома книга, яку я прочитала. Недаремно після її публікації (в Італії, італійською мовою, до речі. Радянська цензура роман забракувала) Пастернаку присудили Нобелівську премію. Під тиском влади від премії він змушений був відмовитися. Така от тупа «совіцька» система.

«Доктор Живаго»  - книга зовсім не про політику, і не про «білих» та «червоних». Бо і Перша світова війна, і переворот у царській Росії, і революція за ним -  то лише тло життя учасників роману, причина їхніх страждань,  поневірянь, здобутків та втрат. Насправді це історія про прагнення людини до краси і добра, про любов до життя, про почуття обов’язку та муки сумління, про різні форми кохання, про самовираження, самовдосконалення та саморуйнування, про глибину і свободу мислення, зрештою.

Потішно, що, читаючи, знову переконуєшся, який маленький світ, як все в ньому пов’язане, стільки знайомих і знайомих знайомих у ньому мешкає. Певою мірою «Доктора Живаго» я би порівняла з «Лезом  бритви» Івана Єфремова. Але в «Лезі…» герої живуть окремо, до деякого часу кожен сам по собі, в різних кінцях світу,  і лише наприкінці сходяться всі разом в одному місці. Тут же, в «Докторові Живаго» учасники роману живуть хоч і окремо, але якось паралельно одне відносно одного, завжди знаходяться спільні знайомі. От я собі думаю, чи могла б я, наприклад, знайти зв’язок із якимось там У Чань Лінем із китайської (?) провінції Маньчжурія?

Я не великий знавець Пастернака і, взагалі, це перший прозовий твір його авторства, який я прочитала, але, здається, мені, що Юрія Живаго він списував із себе. У них такі подібні любов до життя, до самого факту існування, потяг до самовдосконалення, бажання віднайти найкращу форму вираження думки, підібрати найбільш влучне слово. У них такі схожі жадібність до мисленнєвої діяльності. Один лише погляд на широкий стіл у затишному кабінеті розпалює в докторові Живаго  прагнення писати, писати, писати, безкінечно довго нанизувати намисто із своїх думок. Якесь дивне відчуття було в мене, коли дізналася, що вірш «Зимняя ночь» ніби-то був написаний Юрієм Андрійовичем: чому ж я лише зараз познайомилася з автором?  А вірш «Разлука» точний і болючий кожним своїм словом як укол «невынутой иголки».

Кожного разу, коли читаєш якусь історію, проживаєш її разом з героєм. На цей раз, мені здається, я особливо пройнялася: я так тішилася, коли доктору Живаго вдалося дістатися до Лари, мені було дуже болісно, коли вони змушені були розлучитися, мені так хотілося підтримати його, коли в нього опустилися руки…Такі люди варті світлої долі.

Та найбільше, що мене вразило в цьому романі – це навіть не історія, яку розказав Пастернак, а сам стиль розповіді. Такий легкий, плавний, зручний для читання, наповнений метафорами та яскравими, образними порівняннями.  Скажімо, мені дуже запам’яталися «бісерний дощ» та  «…была сухая, словно картина углем». Це ж якою уважною та спостережливою людиною потрібно бути, яким живим мисленням сдід володіти, щоб так писати! Учасниками подій є не лише люди, а й міста, птахи, хмари, дерева… Особливо дерева: вони то підходять ближче до освітлених вікон, то поступаються місцем біля воріт, то відбиваються від вирубування. А як автор написав про горобину! «[…] росла одинокая, красивая, единственная изо всех деревьев сохранившая неопавшую листву, ржавая рыжелистая рябина» - скільки епітетів! І ще мені  страшенно сподобалося одне речення: «Снег желтел под лучами полудня и в его медовую желтизну сладким осадком вливалась апельсиновая гуща рано наступавшего вечера» - ммм, смачно.  Стан мого захоплення Пастернак виразив одним-єдиним реченням: «Присутствие искусства на страницах «Преступления и наказания» потрясает больше, чем преступление Раскольникова» - саме це я й мала на увазі :-) 
І, здається мені, що я збагатилася якимось новим знанням. Нехай воно ще не оформлене і не назване словами, але воно вже живе в мені.
Рекомендую.

Іди, іди дощику:-)

 Я дуже люблю нинішній дощ, і ось з яких причин:

- зранку він мене заколисав, продовживши тим самим моє перебування в ліжку ще на кілька невластивих мені годин;

- сьогодні я дуже зухвало пройшлася чобітьми по калюжах, що наповнило мене безмірним щастям і дитячим зачаруванням;

- самим фактом свого буття дощ позбавив мене необхідності вибирати, на який культурний захід податися, натомість дав мені змогу впиватися "Доктором Живаго", лежачи під ковдрою та посьорбуючи чайчик;

 - і, нарешті, якщо зможу відірватися від книги десь далеко за північ, то, гадаю, він мене і приспить.

  Тому, якщо завтра знову буде дощ - я не проти.

Країна мрій, день другий

 Сьогодні я вумна - в чоботи взулася, і з цієї нагоди не обминала на вулиці жодної більш-менш значної калюжі.

 В такі дні потрібно сидіти вдома і чайчик  із зайчиками попивати - аж ні !- кляте відчуття втрати Часу виштовхує з квартири то в студеницю, то в спеку, і в дощ, і в ясну погоду.  Але днесь я дуже довго збиралася, тягнула кота за хвіст. Та нічого, Забужко послухати встигла. Далі знову вчорашніх Макса Паленка, братів Капранових, Артема Полежаку, і ще кількох митців. На літературній сцені сьогодні панувала іронія - та, що є ліпшою моєю подругою. Полежака був у своєму репертуарі - ну що то вже за бурхлива фантазія у людини! На цей раз він уявляв, як би зустрілися Майкл Джексон із Людмилою Зикіною - бомбезно вийшло:-) А брати Капранови у поезії "Любіть українок" дійшли висновку, що, щоб приборкати українську жінку потрібно її постійно любити - ну, зрозуміло, який підтекст тут закладено.

От Макса Кідрука не було чомусь - а я лише заради нього хотіла відвідати другий день фестивалю. Тепер вся надія на книгарню "Є" - мо' буде там  яку презентацію проводити.

Ну, ось, власне, і весь фестиваль для мене - вчорашні квитки не прокатили. Тому ми з Тонею ще трохи пройшлися і вирішили, що пора по норах:-), бо погода видалася ще жорсткішою, ніж вчора - повільним прогулянкам не сприяла, на ліричні розмови не надихала.

Вже на підході додому я "зустріла" на асфальті дуже симпатичну веселкову пляму, схожу на комету або Капітошку. Ось вона:

Вдома, розправившись нарешті з Генріхом Манном, я почала читати "Доктора Живаго". Такий от день.
Хочу сонця... Сонце, де ти?

 

Країна мрій, день перший

Ні, не вмію я слухати свою інтуїцію. Наспівувала ж вона мені зранку: "Чоботи, чоботи узувай". Не послухалася. І от сиджу зараз, попаривши ноги, у теплих носках, у палантині, та ще й з келихом вина  і клацаю "клавішами Клави" аби описати минулий день.

За стільки років вперше зібралася на  Країну мрій - і тут на тобі - цілий день дощ. Це не катастрофа, звісно, але коли сухо,  то якось воно комфортніше. В програмі фестивалю був зазначений майстер-клас українських танців від гурту "Люди добрі". Я познайомилася з цими хлопцями чотири роки тому на Шешорах - вони вибухові! А їхній Юрко суперово танцює і танцюється з ним легко - я перевіряла. Тому хотіла знову їх побачити, порівняти, відзначити зміни. Але не вийшло - спочатку ми з подругою перенесли час нашого візиту на годину вперед, а потім ще одна невеличка обставина завадила. Тож коли ми прийшли на галявину танців, там вже грав гурт "Гуляйгород". Через дощ народ гуляв мляво, все-таки парасольки в руках стримують рухи. Ну, а ті, що танцювали - робили це від душі - і молодці!  

 Тут я зустріла Сашу "Спасіба" і він визвався відвести нас із Тонею до спасівців. Можна було б, звісно, і обійти той пагорб, але ж ми не шукаємо легких шляхів! Ледь не навернулися всі разом, бо Саша - козак, як-не-як, тримав нас обох за руки і сам послизнувся. Але жертв сьогодні не було. Спасівці, всі в багнюці, показово виступали і я здалеку полюбувалася своїм замурзаним Роміром. Та самій лізти в те місиво не хотілося, а так я би хоч гарапником спробувала помахати - принцип такий же, ну, чи схожий, як з нун-чаками - а я трохи вмію:-) 

 Ще нас із Тонею занесло в палатку для медитацій - ми просто захотіли посидіти, а вона була порожньою.  І тут прийшли кришнаїти, вручили нам чотки і почали розказувати, який їхній Кришна божественний бог. А ще положили на стіл аркуші  паперу зі словами мантри "Харе Крішна, Харе, Харе. Харе Рама, Харе, Харе" - ну, щось таке. Ні, вони дуже дружелюбні і ніби-то нічого не нав'язують, але... "Сповідую одне хрещення для відпущення гріхів", тому ми покинули їх.

На літературній сцені брати Капранови читали свої твори, але нам з Тонею було не до того - нам хотілося гарячого чаю. Коли повернулися, там вже доспівував свої веселі "кобзівки" Макс Паленко і на черзі був Артем Полежака з гуртом "Барабас".  Артем добряче заправився пивом, і, мабуть, не лише. Але такої шаленої і навіженої (в гарному значенні обидва слова) людини я ще не бачила! І ці дзвіночки на одязі:-) "Мій президент гопнік (двічі-тричі) і мені ще кажуть не матюкатися зі сцени, бля" :-р Було весело.

Змокрілий народ  - о, так! у вишиванках - снував туди-сюди, майстри і продавці різного краму сиділи збентежені - торгівлі ніякої. До яток з морозивом, думаю, за цілий день ніхто  й не підійшов, хоч спитати шо-по-чом. Кобзарі розбрелися. Погода влаштувала ... як це інтелігентно замінити слово "западло"?

 Зате Тартаку та погода не завада - Положинський, як завжди, викладається.  О, тут я зустріла Дениса з Філіпом - wow, wow, wow, круто, круто, круто! Посиділи ми з Тонею на лавочці під парасолькою. "Камо грядеши" мене ледь не заколисав, хоч і грав рок. Щоб зігрітись та проснутися  пішли ми під сцену - а тут веселощі, люди, взявшись за руки, змійку зображають. Підхопив мене той вихор - ух, не прохолодно зовсім!

 А до мене прийшла чергова геніальна ідея - спробувати завтра пробратися на фестиваль із сьогоднішніми квитками:-) Подумаєш, нечесно, весело зате. Хочу Макса Кідрука послухати - хоч там і без квитка можна. Правило №1 на завтра - правильно одягтися і взутися. Правило№2 - взяти гарний настрій. Цим і обмежуся .

Отже, далі буде...

Далі буде?

Далі буде!

Сімнадцять років, один день

Пока в душе живет любовь,

разлука невозможна. Ведь главное - 

ты знаешь, что любишь этого человека.

Как ты можешь его утратить, если он 

действительно дорог твоей душе,

если Память и Любовь к нему

продолжает жить в тебе самом.

Анастасия Новых "Сэнсэй"

Це вже сімнадцять років минуло... Сімнадцять років і вже сьогодні один день.

 Я не знаю, чи був він незвичайною людиною, але для мене він - еталон на все життя. І те 23 червня сімнадцятирічної давнини дуже змінило моє життя. І не лише моє - не стало світила нашої родини - мого Ді. Головнокомандувачем у нас завжди виступала (і ще витупає, дякувати Богу) бабуся, ну а затишком і спокоєм був дідусь. Завжди врівноважений, завжди чимось зайнятий, майстер на всі руки. Я постійно була його "хвостом" - набагато цікавіше і приємніше було потримати йому якусь дошку, подати молоток, чи просто крутитися поруч і надокучати питаннями, ніж ліпити з бабусею вареники або в хаті прибирати. А на дверях хліву, де зберігалися його інструменти, ще й досі видно квіти, які він видряпав циркулем. (Мої там теж є, але менші.)  А ще ми разом ходили косити сіно і брали з собою квашені кавунчики:-) Його слова "чорняшка", "біляшка" (чорний і білий хліб), "хамсики" (млинці, пундики) ми ще довго використовували, зараз вже якось забуваємо.

 Якось я сказала: "Ді, у Вас ніс картошкою" , він лише посміхнувся, а мама відказала: "А в тебе який?". Все, з тих пір мій ніс - моя гордість, бо такий, як у діда. Багато людей, що знали мого Ді, кажуть мені, що я на нього схожа. І мене для це найвитонченіший комплімент.

 Коли діда на стало, я, Рома і Світланка почали змагатися за право сидіти на його стільці і їсти його ложкою, яку він приніс ще з фронту , з Австрії. Це був такий негласний прояв любові і пам'яті про дідуся. Щоб уникнути суперечок ложку ту я сховалаі і лише кілька років тому дістала знову. Однак, зараз за неї вже ніхто не б'ється, але я, як і раніше, намагаюся собі її вхопити:-)

 Сьогодні перед ранком мій Ді наснився мені в образі Бенджаміна Баттона, коли той лише народився. Я обіймала його і говорила, що люблю. А він казав: "Я теж тебе люблю, внучко".  Може, й справді він спостерігає за мною, бо я часто кажу в небо: "Дідусю, я сумую за Вами". 

 Стільки часу пройшло, а я й досі не можу стримати сліз, я все ще не можу змиритися з цією втратою. Мені здається, що все було б інакше, якби він був з нами. Але справа в тім, що ми ніколи не дізнаємося, що було б "якби...".

  Ді, я Вас дуже-дуже люблю! Дуже люблю.

ТОБІ…

Думаю, ти не прочитаєш цього допису. Та що там «думаю» - впевнена. Та коли б ти  раптом все ж таки почав читати –  відразу зрозумів би, що йдеться про тебе. І коли б ти все ж прочитав, то дізнався би, яка я  вдячна тобі за себе теперішню.

Ти: «А мій весь позитив сьогодення – завдяки тобі»

Я: «Це все через твій одухотворений вплив»

Сам того не підозрюючи, ти дав мені вкрай багато. Це завдяки тобі я навчилася дивитися на світ широко відкритими очима, помічати приємні дрібниці і радіти їм, це від тебе весь мій сьогоднішній позитив і вміння посміхатися. Це від тебе  мої три крапки, які ти так щедро, мов бісер, розсипав у своїх мейлах, смс-ках та в своїх словах. А пам’ятаєш, ти з Чернівців надіслав мені смс з одним-єдиним словом: «Ти…»? А в мене було враження, ніби я прочитала лист на три сторінки. І так було завжди – кількома словами ти піднімав мені настрій та розвіював сумніви, ранковими повідомленнями писав тло всього мого дня.  А, може, й було в мені те все  трохи, та я не можу пригадати, якою була до тебе. Але чи принесла я тобі щось? Чи несу я взагалі щось людям? 

Я: «Ти чому не спиш досі, Радість? Я ж тут сни твої розфарбовую»

Ти: «Я ще не скоро спатиму, моє натхнення….»

Чи можна розмовляти дві години, попрощатися, знову побажати приємних снів смс-кою, а потім ще раз зателефонувати і говорити так само довго? Можна, ще й як можна! Адже мені хотілося розповідати тобі про найдрібніше враження минулого дня, і так само було цікаво дізнатися чим ти його прожив. А ще ми читали однакові книги (я – зараз, а ти -  вже колись), однаково були патріотами своєї країни, вболівальниками у футболі та любителями змін – мінливе Повітря та непостійний Вогонь. Ти: «Повітря розпалює вогонь!». Я (трохи згодом): «Вогонь спалює повітря. Спалив.»

Досі вражаюся тому духовному зв’язку, що утворився між нами. Коли оперували твою маму, я  дуже чітко відчувала твої переживання.

Одного разу ти надіслав мені свої вірші та оповідання. Вірші я прочитала відразу і сказала тобі, що лежу розпластана. А оповідання роздруковувала  потроху ,потайки від керівництва, щоб потім почитати  у метро. Я ж люблю читати в метро. Пам’ятаєш?

Наближається чергова річниця нашого знайомства, а мій телефон ще й досі нагадує мені про наші пам’ятні дати. Хоч я давно вже тебе відпустила. Мені стало мудрості не перетворити тебе на тривалу хворобу, тим самим зненавидівши. Я рада, що ти залишив у мені часточку свого серця та краплю позитиву, я тішуся, що ти десь є:-) Мені приємно згадати той період, коли зі мною віталися на вулиці, бо від мене виходило сяйво, тобою спричинене.

І я знаю: коли люди йдуть із нашого життя – це означає лише одне: свою місію в ньому вони вже виконали. А твій годинник, що відображав наше однакове ставлення до Часу  - зупинився. І я навмисне не заводжу його, тепер в нас постійно буде 13-та година 46 хвилин та 48 секунд - coffeetime.

P.S. Приємностей тобі, мій пане…
         P.P.S. Ціл

2 Зінечка

Зінечичко, дівчинко моя чарівна, вітаю тебе з Днем народження!!! 

Любові тобі та гармонії! Хай нарешті збудеться твій сон -  щоб кружляла ти у світлому вихорі з квітів та метеликів:-))) Ти, як ніхто інший, заслуговуєш на це.

Добре, що ти є:-)))

Що за FUCK?!!!

  Ну зла не вистачає! Вчора гуляла Маріїнським парком і, як завжди, попрямувала до оглядового майданчика. Ще здалеку помітила два крани і відразу напружилася. Підходжу бличе - так і є - прямо перед носом, на березі Дніпра втулили чергову "коробку"! І якої вона буде висоти - ще невідомо, схоже, це грандіозне будівництво лише розпочалося. Через деякий час не бачити нам Дніпра, як своєї потилиці.

  Це ж як потрібно ненавидіти це місто, щоб давати дозволи на подібні зведення! За цим же стоять конкретні люди! Чи відповідатимуть вони за перетворення Києва на потвору, за руйнування його унікальної енергетики? Чи хоч перевернуться колись у труні? Я вже мовчу про скляний Хайат та бізнес-центр на вул.Хмельницького і тому подібні споруди, про ще невідомо що біля станції метро "Театральна", про надбудови над будинками на вул. Десятинній та на моєму улюбленому Подолі, про закриття Сінного ринку. Це ще дякувати тій комісії ЮНЕСКО, що не виключила Софію Київську та Києво-Печерську Лавру зі свого списку Всесвітньої спадщини. Цього разу не виключила... 

  А так звані малі архітектурні форми? Простору для життя все менше - залізних вагончиків на вулицях все більше. 

  Еклектика? Але ж у еклектиці є гармонія, а тут - суцільний, непрохідний, тупий несмак!

  Я страшенно люблю місто Київ - і мені  боляче дивитись, як нищиться його аура, його неповторний шарм. Почуваюся дівчиною, коханого якої б'ють, а вона не може нічим зарадити, бо бачить те все крізь товсте скло. Кривдникам же здається, що ті гримаси болю є жестами підбадьорювання і вони скаженіють ще більше.

  Як розбити те скло?!

P.S. Не знаю, хто як, а я більше не ходитиму на оглядовий майданчик в Маріїнському - це місце для мене вже осквернене.

Тиждень волонтерства (нотатки)

 Думала: «Писати – не писати цей допис?». Бо з одного боку ніби вихваляюсь, порушуючи тим самим Ісусову заповідь: «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить права». Але, з іншого боку, вирішила, що комусь це може видатися цікавим і він/вона захоче приєднатися.

 Тиждень, до кінця якого залишилося тридцять п’ять хвилин, був присвячений волонтерству.

 Була я, разом з іншими добровольцями, у будинку престарілих, закладі для людей з обмеженими розумовими здібностями, в Ботсаду ім.. Гришка. От лише до діток мені поїхати не вдалося.

 У будинку престарілих, або, як він офіційно називається – Будинку ветеранів праці – доживають свого віку старенькі одинокі і немічні люди. Дехто і справді не має родини, а хтось – при живих дітях та внуках. Ми були в корпусі де мешкають дідусі й бабусі, які перенесли інсульт, з важкістю пересуваються, або й зовсім лежачі. Найбільше їм дошкуляє те, що їх зовсім не випускають на вулицю, «гуляти» можна лише на балконі. Сидять, отже, «в клітці», за їхніми словами. Тому наш прихід їх дуже потішив, їм так потрібна увага! Один дідусь – колишній працівник розвідки, хоч і не чує нічого, зате в курсі всього, що діється в світі, а крім того – площі й кількості населення всіх європейських країн. Коли ми вже прощалися з ними, то він побажав нам усім гарних (у всіх відношеннях) женихів:-) 

Ось так твоя присутність в потрібному місці і в потрібний час може зробити світ трохи добрішим.

 Мої враження після відвідування людей з обмеженими розумовими здібностями можна прочитати тут (хоч і зі зміною деяких інтонацій).

 Наша масштабнаJ діяльність в Ботсаду ім. Гришка теж описана і проілюстрована ось у цьому місці -  я  там як звЄзда – майже на всіх фото:-), співачка Альоша десь там у кінці саджає квіти лопаточкою. Також все це дійство транслювалось на каналі М1 – я, правда, не бачила. До всього написаного на сайті можу лише додати, що працівники Ботсаду  запевнили, що при великому бажанні їм допомогти і поза рамками тижня волонтерства, робота завжди знайдеться. І в цьому є два позитивних моменти: моральний і матеріальний. Перший – задоволення від того, що можна комусь допомогти, усвідомлення того, що й сам/сама долучився до наведення краси в саду, можливість провести деякий час на свіжому повітрі і т. ін. А другий – матеріальний, адже за вхід платити не потрібно (ну, може, для когось це важливо). Так що хто має бажання поєднати приємне і приємно-корисне – гуртуймось!

 І в завершальний день цього тижня ми побесідували про пам’ятки, що належать до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, про важливість збереження їхнього первісного вигляду, про необхідність просвітницької роботи серед широкого кола осіб в нашій країні.

 Це був мій перший досвід волонтерства, але точно не останній – я увійшла в смак. Бо, насправді, змінити світ на краще можна іноді лише однією посмішкою. Все, що від тебе вимагається – не бути байдужим. А ще одна приємність у цьому всьому - нові друзі, з якими вже точно є спільні точки дотику.

 Світла і добра…

Чудесна Десна та кульковий флешмоб

Деякі дні хочеться розтягнути у часі, аби розвести трохи емоційний сироп. 

День вчорашній і ранок сьогоднішнього я нікоди тягнути не буду і нічим розводити не стану . Я лише хочу надовше зберегти свій позитивно-адреналіновий, вітряно-сонячний, повітряно-кульковий настрій. І утворився він внаслідок ось яких подій.

В понеділок, теж, до речі, вихідний, ходили ми з друзями на Лису гору, ну, одну з, і Женя повідомив що в суботу в одному із сіл під Києвом планується якесь свято, змагання, щось таке. Його самого запросили, тому він повідомляє всім іншим. Мене відразу зачепило слово "катамарани", тож вже тоді вирішила, що поїду. В суботу шестеро добровольців, що пожертвували ранішнім сном вихідного дня, чемно стали в чергу на автобус Київ - Зазим'я. Я й не знала, що за 20 км від Києва є такі затишні і чарівні куточки! Та й ніхто з нас не знав:-). Вже  на місці ми дізналися, що сьгодні проводиться туристичне свято районного штибу. "Розваги Нептуна" називається. І, справді, будуть змагання, і одним із конкурсів є заплив на катамарані. Хтось жартома запитав: "Ну що, попливемо?", всі жартома відповіли: "Аякже!" і пішли реєструвати свою команду. Назвалися "Смайликами", також жартома, думали, насмішимо всіх. 
Але не насмішили, а принесли, я скромно сподіваюся, задоволенння від споглядання. Бо, кажуть, збоку наш заплив мав дуже злагоджений  і згуртований вигляд. Та й час, за який ми пройшли це випробування, дозволив нам дуже довго триматися на першому місці. Ось тут-то мені й знадобився досвід, який отримала в минулому році на Південному Бузі разом з Гіпічем:-). Ендрю, дякую, твої муки не були марними :-))) Посміхнися:-) Ось так, ні з того, ні з сього, жартома, ми посіли друге місце (а збиралися ж лише подивитися!), нам навіть грамоту вручили :-))) А Женя мудро розсудив, що, оскільки в команді я була єдиною дівчиною, то потрібно віддати її мені. І тепер висить у мене та грамота на стіні як нагадування про позитив дня вчорашнього.
А сьогодні зранку був новий позитив - подалася я на кульковий флешмоб, яким розпочався тиждень волонтерства. Десятки людей зійшлися на Майдані з повітряними кульками, щоб під перший удар годинника  одночасно їх випустити в небо. Це було так яскраво і радісно, так по-дитячому:-) Ті кульки здійнялися в небо, а всі стояли, дивилися на них, плескали у долоні  і веселилися. Така-от радість зненацька.
Не знаю, як щодо року, але як тиждень розпочнеш, так його і проведеш - перевірено.
Тому - приємних понеділків!

Мандрівки з Роздобудько

Цікавий був учора день - я була на презентації нової книжки улюбленої своєї письменниці наших днів Ірен Роздобудько. Презентація проходила у знову ж таки улюбленій моїй книгарні "Є", що на вул. Лисенка. 

Книга називається "Мандрівки без сенсу і моралі" - про подорожі авторки різними країнами, та власне, про її враження та відчуття. За словами самої Ірен, вона не любить пізнавати країну за розробленими та обкатаними туристичними маршрутами - і тут ми з нею, ой, як сходимося! Значно цікавіше завернути у дворик будинку, що стоїть осторонь туристичного потоку, значно важливіше побачити розвішану сушитися білизну, значно веселіше привітатися з місцевим (-ою) жителем (-ькою) та дізнатися, що вони знають про Україну (ну, наприклад, Боян чув про донецького "Шахтаря", дівчинка Міліца починає танцювати, коли почує Руслану, а дідусь Боже колись давно був у Києві), значно приємніше замовити філіжанку кави / склянку соку у кав'ярні для "своїх". І, зрештою, значно краще відчути себе не туристкою (бо не люблю, коли мене так називають), а гостею - до речі, це стосується і рідної країни.

Що ж до самої особистості Ірен Роздобудько, то я очікувала побачити холерика з італійськими жестами, "тверду" таку пані, з поставленою викладацької дикцією. А вона виявилася скромною, дещо навіть сором'язливою, з м'яким голосом та побоюванням бути нав'язливою та втомити слухачів. І від того зустріч була дуже теплою та приязною. Ірен прийшла зі своїм чоловіком - він у неї поет та виконавець власних пісень - теж людина глибока і натхненна. Добре, що вони разом :-)

Підписуючи своїм шанувальникам книги, Ірен сказала, що все, що вона пише, збувається - що не може не тішити. Бо мені вона побажала знайти свій амулет та бути щасливою. Ну, амулет ще пошукаю, а бути щасливою не так вже й важко:-)

Отже, незабаром вирушаю у мандрівку з Ірен Роздобудько. Може, і про свої мандри прийде час написати.

Вражень...

Вперед у минуле чи назад у майбутнє?

Так добре іноді перечитати давні смс, які вже давно втратили своє первісне значення і не викликають такого душевного трепету як колись, але видалити які все ще не піднімається рука, бо... Бо вони такі теплі, такі романтичні, ніжні, смішні та відверті.  Бо ти можеш в подробицях пригадати події, які сталися того дня. Бо ти пам'ятаєш себе - романтичну і натхненну, з такими іскрами в очах, що незнайомі люди вітаються з тобою на вулиці - і ти любиш себе такою. Бо ти кожного разу вдячна за те, що така пора була в твоєму житті, і що вона принесла з собою стільки емоцій та позитиву. Бо більше не задаєшся риторичним питанням: "Чому?!", а просто розумієш, що все має початок і кінець. Бо вже все і вже давно відпустила, і тепер із ледь сумною посмішкою зустрічаєш спогад, викликаний чимось ненароком. Бо... 

Бо ти чекаєш на наступний світлий період у житті. На нові смс, новий стиль, нові іскри в очах. Чекаєш на страх. Страх поворухнутися чи зробити різкий рух, щоб не розхлюпати тепла, що наповнює тебе до самісінького вершечку.

А "Аннушка уже разлила масло". У доброму, звісно, значенні.

P.S. "Ти" - це "я". Але, можливо, хтось ще себе у тому впізнає.

PP.S. А мої смсочки нехай поживуть поки, карта пам'яті ще справляється.

Непідсолоджене солодке життя

В мене з'явилася велика ваза у формі бокала. Ну, як з'явилася? Не манною небесною, звісно , впала - Роміро подарував :-) Я вже давно до таких приглядалася лише з однією метою...

...Кілька років тому, вже й не пригадаю, скільки, і що на мене вплинуло, але я стала пити каву-чай без цукру. Та оскільки в різних кафешках все одно приносять цукор в пакетиках, то я почала їх колекціонувати. Наразі в мене є екземпляр з Сербії (з якого, власне, все почалося), Чорногорії, Хорватії, українських кав'ярень та інших "общепітів" (якими, власне, все продовжилося), а також з Єгипту, Швейцарії, Ізраїлю (це вже друзі постаралися).

Так от, ваза мені потрібна була для зберігання моєї колекції. Ну, щоб гарно було, щоб можна було ті пакетики перекидати рукою. Та й надійніше, врешті-решт, ніж коробка. Бо раптом війна (тьху-тьху-тьху), а в мене стратегічні запаси підмокли? :-))))

Хто зі мною ближче знайомий, той знає, що я просто не могла залишити ту посудину в  її первісному вигляді. Я її розмалювала (тут вже як могла) контуром для вітражу та написала  ЦУКОР рідною українською, нерідною російською, поширеною англійською (але дуже грамотна, тому з помилкою:-)) та іграшковою сербською. Ось що в мене вийшло:

Правда, виявилося, що моя колекція не така вже й велика. Але ж їй є куди рости!!! Тому зараз скромненько так скажу: домомагайте:-)) Макдональдси , Пузаті хати, етсетера не приймаються. Так, наша Галя балувана. А ви як думали?!

:-)))))))))))))))))))))))

Захоплень...

Те, що має значення

Вчора подивился дуже добрий, дуже зворушливий фільм "Мати" французького режисера вірменського походження Анрі Вернея. Розповідається про сім'ю, яка рятується від геноциду і переселяється з Вірменії у Францію, в Марсель. Їх п'ятеро: шестирічний хлопчик, тато, мама та дві тітки - мамині сестри. Звісно, що важко на новому місці, в чужій країні. Та у цих людей така внутрішня сила, основана на вірі, любові та доброті, таке дієве смирення, така глибока культура, що вони долають всі труднощі. Не скажу -  легко, але з гідністю. Любов і повага, які панують у цій сім'ї, додають їм впевненості.

Епізод, де вони всі разом робили тісто на пахлаву я би передивлялася знову і знову. Сотні разів. СІМ'Я ПРАЦЮВАЛА РАЗОМ і З РАДІСТЮ!!! Колись я читала в "Наталі" одну статейку, де авторка - молода дівчина, розповідала, як її батьки зачинились на кухні, тихо і спокійно розмовляють, діляться враженнями за день і варять холодець. Ій здвалося, що що це так нудно, так рутинно, і що в неї все буде зовсім інакше. Я тоді розплакалася  (що для мене нерідкість через надмірну вразливість:-) і подумала, що я хочу  ТАК варити холодець! Феєрверки з розбитим посудом та з'ясуванням стосунків мені не потрібні.

Ще фільм вказує, як боляче втрачати своїх рідних, коли вони один за одним ідуть від нас, як важливо проявляти свою любов. Мені  нестерпно захотілося до мами і бабусі, відправила матусі смс, що я її люблю. 

От і думаєш: чи досяг би той хлопчина такого успіху, якби не доброзичлива атмосфера, що оточувала його в дитинстві, якби не підтримка і віра його рідних? Сім'я, гармонійні стосунки в ній - це найважливіше, що ми маємо, це найбільше, що має цінуватися. Все інше - вторинне, наносне і значення воно не має ніякого.

Любові всім!

ВЕСЕЛІ БАБУРІ

Сердце стучит аритмично,

Мысли мои неприличны...

Повернулася щойно з концерту Наліча:-) і  тому спішу розтопити  свої враження, бо під час прогулянки від ЦКМ НАУ до метро КПІ вони трохи підмерзли. Та й наша із Світланкою гра в слова спрямувала мислення трохи в інше русло.

Що скажу: ААААААААААААААААААААА!!!!!!!!!!!!!!!!! Я страшенно задоволена! Три години повного відриву! 

Я вже не раз казала, що Музикальний колектив Петра Наліча - це яскравий приклад того, коли форма перевищує зміст.  Легенькі, іронічні тексти. Зате музика яка!!! І взагалі яка професійність і універсальність музикантів! Ще дуже зворушує їхня повага один до одного - коли хтось виконує сольну партію - всі решта розступаються, ніби говорячи глядачам: "Ось хто зараз головний". Люблю чоловічі колективи за самовідданість і любов до своєї справи. І за вміння дружити.

А сам Наліч - це просто чудасія:-) Ця його особлива манера підтанцьовувати, специфічний англійський акцент, почуття гумору, і головне - така чарівна посмішка! Байдужою залишитися неможливо:-)

І дуже приємно, що таких небайдужих є чимало. Дуже сподобалися три шанувальника, які  дивилися концерт з балкону. Але "дивилися" - не те слово, вони в ньому жили,  насолоджувалися, танцювали, відривалися як хотіли. Таких три пухкеньких "колобочка" -  спостерігати за ними було дуже весело:-) А тим часом публіка була в захваті від того, що відбувалося на сцені. Після основної частини музиканти подарували нам десь стільки ж пісень. А потім після виклику на біс - ще третину від усього. Звісно, що їх не хотіли відпускати, тому Наліч залишився один з піснею "Пам'яті Карузо" - голос в ного розкішний, що там казати. Потім знову зійшлися музиканти і виконали ще парочку композицій. Закінчився концерт, як і минулого разу, таким собі маршем "Из ресторана ". А Петя, у которого дома живет его приятель Йети, підходив по черзі до кожного мікрофона і дякував - ледве вдалося піти:-) СУПЕРРРР!!!!!!!!

І на завершення скажу, що більше не купуватиму квитки в перший ряд на 20, 21 і  десь до 26 місця, бо прямо перед носом була встановлена звукова апартура. І якби нас із Світланкою не попросили пересісти на інші місця, на що ми з радістю погодилися, то не насолодилися б цілком тією феєрією, що вміщається в абревіатуру МКПН. 

Наступного разу моє місце - у фан-зоні!

PS Почала писати минулої п'ятниці - опублікувала сьогодні. Звідси й збита хронологія і путанина в часах. Але залишаю все без змін. Па!

Перед-Чуття

Все частіше почала відчувати, що засиділася вже вдома, руху якогось не вистачає. Весна скоро - похідний сезон розпочнеться!!! Хочу!!! А тут ще й Вова з Лєнкою в середині травня вчергове збираються Кримські гори долати, приєднуватися пропонують. 

Хочу в похід нашою невеличкою веселою компанією!!!

Накотилася на мене ностальгія, і зайла я на Гіпічевий сайт - джерело радості та зітхань:-)). О, новий маршрут "Сквозь вселенную". А чому лише один-єдиний раз, Енрю?! В цей час в горах буде людей, що боком ходити доведеться:-(.

А потім захотілося знову пережити емоції, отримані в минулорічних походах, почала шукати свої розповіді. Кілька хвилин тикалась-микалась, поки не здогадалася на карту сайту зайти  - і відразу знайшлися мої перлинки:-)) - розповіді про перший та експериментальний походи, де Гіпіч натикав яких попало фоток, бо, бачте, автор (я, тобто), не попіклувався про підбір відповідних зображень. Питати треба! :-)) (Ендрю, ти це читаєш?)

Маю надію, в цьому році Гіпічевий сайт знову поповниться моєю розповіддю. Рюкзак чекає, каримат завжди готовий, спальний мішок здало б ся інший купити:-)

Юхуу! Я вже в передчутті!

2 Вова

Pozdrav, Gospodine!

Просто так

Повернулася додому з перегляду "Тіней забутих предків". Вперше толком подивилася цей фільм. Радує те, що лише кілька днів тому говорила Світланці, що хотіла б побачити то кіно повністю, бо все якось не доводилося. І ось тобі - повідомлення про показ фільму:-) Не вперше помічаю, що варто якесь своє бажання проказати вголос, як воно невдовзі збувається. Приємно, шьорт пабєрі! Але екранізація мені не сподобалася. Не передав Параджанов дитячої романтики Івана та Марічки, містики мольфара, і того марення, коли русалка Марічка звала Івана до себе. Якось похапцем все відбувалося. Та neka bude, все компенсувалося красунчиком Іваном Миколайчуком:-).
Це мені просто захотілося щось написати до свого богу. От і ліплю сліпого до плоту. А ще п'ю шоколад і вже лежить купка обгорток від шоколадних цукерок (сьогодні в моїх смакових рецепторів позачерговий наряд), слухаю Мюзік радіо та думаю, що потрібно купити собі диски Шостаковича і Рахманінова, Брайана Адамса та Джо Кокера.
А, зима казкова повернулася! Дорогою від метро ковзалася на підошвах своїх сапожок. Посмішка, мабуть, до вух була. Добре, що людей мало на вулиці в такий пізній час. А коли підняти голову догори, то вона теж почитає крутитися у вихорі сніжинок. І ще мерехтіння снігу при світлі ліхтарів...
Для щастя треба небагато:-)))

"БАР'ЄР". Умовний

Та бл*, та ніх** ніякого зла на світі
вопше нема, всьо в наших головах…
Мох з Іздрикового «ТАКЕ»

Ты с ногами сидишь на тахте,
Под себя их поджав по турецки.
Все равно, на свету, в темноте,
Ты всегда рассуждаешь по детски
Б.Пастернак «Без названия»

Он был старше ее. Она была хороша.

В ее маленьком теле гостила душа.

Они ходили вдвоем, они не ссорились по мелочам.

И все вокруг говорили: "Чем не муж и жена?"

И лишь одна ерунда его сводила с ума:

Он любил ее, она любила летать по ночам.

"Машина времени"

Вже, мабуть, місяці два пройшло, як я подивилася той фільм. А сюжет час від часу виринає з глибин пам’яті. І я б не сказала, що аж таке особливе те кіно, аж таке незвичайне. Аж ніяк. Прикладів стосунків старшого чоловіка та в рази молодшої дівчини в історії та літературі – хоч греблю гати. Ну, хоча б Іван Мазепа та Марія Кочубеївна, Модест Алексеич і Анна (та, що вдома).
Але що це я ? До чого тут вік? Всі обмеження, якими обростаємо, всі умовності, що сковують волю, всі табу, що затикають рота, не залежать від того, скільки років топчемо землю. Всі бар’єри в голові, в паралізованій забобонами свідомості. Як це людям не спадає на думку пошевелити мізками і збагнути, що вся та трахомудія з суспільними правилами, душевними розмовами про гріх та закликами до покаяння створені лише з тією метою, щоб загнати в рамки, викликати почуття вини та страху. Рабами легше керувати…
І от нахапається людина з дитинства таких заборон і, будь ласка - получіть, розпишіться – готовий екземплярчик сомнамбули. А проснутися і струсити з себе весь той наліт обмежень, внутрішніх насамперед, якось ніби й страшно і незвично. Бо, здається, нічого не залишиться (хоч це й заблудження). Отак і живуть мільйони людей і навіть не підозрюють, що вони вільні. Що вони народилися з тією свободою, а хтось виманив її у них і нелегально користується.
Доротея знала, що вона вільна. Вірніше, навіть, не знала, а навіть не задумувалася над наявністю тієї свободи. Вона з нею жила так «просто і природно», так органічно. Навіть вміння літати було чимось звичним і звичайним для неї. Такі люди як ангели приходять у чиєсь життя щоб виколупати того «когось» з-під свого панцира, щоб розсунути чиїсь межі свідомості, щоб показати інші обрії. Такі люди як ефір та плоть і кров одночасно. Як метелики, що безпечно летять на вогонь. Легкі, відкриті, вразливі. Глибоко духовні . І це в нашому впорядкованому і матеріальному суспільстві вважається відхиленням від норми. Якої норми? А, може, це нормально – літати, любити, жити кожною миттю, сміятися і стрибати, коли хочеться? Просто і природно.
Антоній. Що про нього скажеш? Типовий представник «такого, як усі». «А що скажуть інші?» - улюблене питання такої категорії. Затиснутий власними обмеженнями як дубова діжа металевими обручами. Хоч зовні цілком успішний член суспільства, композитор навіть. І, звісно, що він ніколи доти не бачив зоряного неба, бо для цього, принаймні, потрібно підняти голову та розплющити сонні очі.
Іще одним, особливим, персонажем фільму є музика. «Адажіо» Альбіноні магнетично затягує у свій коловорот і до останнього акорду тримає у напрузі. Аж забагато її було. Можна було б розбавити епізоди з Доротеєю, скажімо, «Голубим Дунаєм» Штрауса чи «Місячною сонатою» Бетховена (іноді – Італійською полькою Рахманінова). Ну, а для Антонія підійшов би якщо не депресивний Вагнер (хоча, можна – в момент, коли він розуміє, що в квартирі Доротеї немає і покинула вона оселю не через двері), то Бахова токата ре-мінор для органу – точно.
А ще фільму личив би «Севільський цирюльник» Россіні. Думаю, зайве казати, що партія флейти належить Доротеї.
Завершення цієї історії логічне. Антоній не відразу зрозумів, який подарунок піднесло йому життя. А Доротея, здається, і не помітила, що перенеслася до іншого виміру.

День соборності України на мосту Патона

День злуки - візьмемося за руки!
Наше гасло

Вчора ввечері пізно приплеталася додому, сил залишилося лише на те, щоб переглянути пошту і загрузити фотки з мосту Патона в контакт. Складати емоції в думки голова відмовлялася.
З 1998 року Україна офіційно відзначає День соборності, тобто день злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в далекому вже 1918 році. Та, мабуть, святкування даної події в цьому році - це ще й такий собі показовий акт непокори діючій владі, засвідчення того, що в країні є небайдужі до її долі люди, що український дух нездоланний, що все, що робили наші предки для майбутнього України було немарним. Сподіваюся, що ще трохи, і наша країна прокинеться від летаргічного сну, куди ввігнало її бездарне керівництво, або ж народ український скине маску покірності і мояхатаскрайності та й скине "царя" та "в.о. царя".
Тож вчора зранку ми зустрілися з Ромою і поїхали в напрямку моста Патона. Там привіталися з його друзяками - братчиками-спасівцями (Макс:-) був серед них) , взяли литавру та стяг ЗУНР і пішли на міст. Спершу я не помітила, що там вже народ кучкувався, тому переживала, чи вдасться з'єднати два береги Дніпра тілами небайдужих. Та переживання мої були марними, бо було повно молоді (і трохи старших людей) з барабанами та розмальованими жовто-блакитною фарбою обличчями :-)) Атмосфера доброзичливості та патріотизму протягнулася над мостом. Ну й що, що холодно!
Дуже приємно відзначити те, що більшість водіїв сигналили на знак підтримки, люди в маршрутках та тролебусах віталися з нами. Був кумедний момент, коли зупинилася автівка з двома молодими хлопцями, які запитали:"Ребята, а что сегодня за праздник?". Не знаю, чи зрозуміли вони що таке соборність. Але те, що не полінувалися зупинитися і поцікавитися вже дуже добре, бо соромно не не знати, а не хотіти знати.
А неприємно те, що лівий бік мосту, на якому, власне, і мав утворитися живий ланцюг, несподівано саме цього дня почав ремонтуватися. І ще один провокаційний момент - з котроїсь машини кинули на проїжджу частину скручені (видно, що попередньо заготовлені) гвіздки. Добре, що один з організаторів встиг їх помітити і позбирати, поки не сталося якоїсь прикрості.
Рухаючись назустріч людям з лівого берегу, ми несли полотно жовтого кольору, а вони, відповідно, блакитного. Десь посередині ми їх з'єднали і утворився 30-метровий прапор соборної України. Так, весело, з розспівуючи пісні УПА, український гімн, вигукуючи різні гасла та потрапляючи у такт барабанів учасники акції перейшли на лівий берег Дніпра. (Я навіть зігрілася. Всю дорогу доводилося йти напівобертом, з розтягнутими, як у Ісуса, руками (згадалося, як носила з Гіпічем катамаран:) - щоб ланцюг не розірвався. А тут ще й моя сумка з шиттям - навіщо лише тягнула її з собою?!, та Ромин рюкзак з трьома пляшками вина!). Потім всі дружненько сфотографувалися, заспівали гімн України, почули (а кому пощастило - то й побачили. Мені - ні.) вистріл гармати, роздали жовто-блакитні стрічки і розійшлися. Все, святкування закінчилося.
Ну а ми з Роминими приятелями пішли досвятковувати Ромин же Д.н. та вдале завершення акції. Ввечері всі чекали, що по 1+1 покажуть сюжет, де Роміро давав інтерв'ю та грав на литаврі. Але не показали. Гади!:-) Зате сьогодні знайшла статтю, де мооє фото стоїть на першому місці:-)). Дивитись тут.
Свідомості та відкритості...

Морфій Морфея

Тобі у снах насниться, що ти спиш...
І ти відчуєш те, що ти бажаєш...
Ти уночі повз мене пролетиш...
Тому що ти завжди одна літаєш...
Массімо (мені)

У моєму особистому списку Я ЛЮБЛЮ значиться й таке: "Я люблю дивитися сни". Я люблю дивитися сни так само, як переглядати улюблені фільми. Майже щоночі після слів "Боженьку, допоможи мені швидко заснути, гарно виспатися і рано встати", я поринаю у дивовижний і загадковий світ Задзеркалля (бо ж не Потойбіччя?!).
Сни у мене здебільшого пригодницькі, динамічні і завжди кольорові, багатошарові (ой, здається, по-модньому це називається 3D :). Бувають кількохсерійними, з масовкою, переднім та заднім планами. У головній ролі, звісно ж, я.
Був період, коли мені часто снився транспорт. Одного разу я зупинила автобус, який почав рухатися з горба донизу. Почалася паніка, дехто з пасажирів вистрибував крізь розчинені двері. Водія на місці не було, тому я скочила за кермо і натиснула на гальма. Автобус послухався. Наступного разу схожа ситуація сталася з вантажівкою. Мені довелося на ходу заскакувати в кабіну і зупиняти машину, яка рухалася з пагорба кузовом наперед. Якимось дивом мені вдалося не просто зупинити ту вантажівку, а виїхати нагору, та ще й якось так хвацько розвернутися, одним рухом. А потім однієї ночі я купила відразу два автомобілі. Один Фіат, щось схоже на Grande Punto чорного або темно- синього кольору, і якийсь пікап білого кольору.Але ж я навіть не мріяла про такі автівки! Мені VOLVO xc90 подобається! Пам'ятаю, що увісні подумала, що на фіаті хоча б додому можна буде їздити, а от придбання пікапа так і залишилося невиправданим.
Та найзнаковішим, а отже, найулюбленішим для мене є сон, де після загибелі корабля, зграя дельфінів оточила мене і врятувала від акули. З тих пір я відчуваю чиюсь невидиму опіку над собою.
А зараз в мене період, коли мені сняться представники родини котячих і водойми. Не так давно я бачила вві сні пуму, яка спочатку хотіла напасти, а потім, побачивши, що їй нічого не загрожує, повернулась і пішла своєю дорогою. А ще раніше був двохсерійний сон про лева - молодого і гарного. Події розгорталися, мабуть, в африканській саванні. Першої ночі я просто спостерігала за тим, як він вилежується біля невеличкої водойми. А вже наступної ночі я вийшла із своєї схованки, він мене помітив, і з якогось дива я почала бігти. Перескочила невеличкий насип і сховалася приблизно так, як Попелюшка від Принца - під земляним виступом із корінням. Ну, звісно ж, мене було викрито! Лев виявився допитливим і мирним, і не з'їв мене (хоча, тут можнабуло б прибрехати, як Барон Мюнхгаузен:-). Дивно, що я не відчувала страху. І знову незрозумілим для мене був мій вчинок: для чого було бігти?! Це ж безнадійно - змагатися з левом! Моя дистанція могла б не дотягнути навіть до короткої... У більшості сонників лев тлумачиться як коханець. Але ж коли вже буде коханий?
До речі, про коханих...Ще однією загадкою моїх сновидінь є те, що мені сняться хлопці, з якими на даний час є якісь стосунки, або просто які подобаються. Таким чином я наперед знаю, на чім серце заспокоїться.
Ну, наприклад, С. (Пишу лише початкові літери повних чи скорочених імен. Розшифрувати можуть хіба що Алка Кеба та Світланка. Я знаю, про кого йдеться. А іншим - навіщо?). Так от, С. зі мною радився, з ким йому краще одружитися (майже як в пісні "Порадь мені, дівчинонько, що маю робити: чи з тобою женитися, чи другу любити"). Б. попросив мене вийти з автівки і посадив на моє місце іншу дівчину. І. запитав: "І ти так легко мене відпустиш?" - а я сама відчинила двері якогось спортзалу, бо розуміла, що це the end. В. (за якого ледь не вийшла заміж - хух! пронесло!) пішов в аптеку за ватними паличками, за рогом будинку на нього напали і побили (так і хотілося наяву попередити, щоб не ходив в темний час доби в аптеку. Але довелося б багато пояснювати, а вже не хотілося). З М. ми спостерігали за літаючими катамаранами та повітряними кулями. І посперечалися про те, за рахунок чого вони літають. Він піднявся і пішов без жодних пояснень. А коли ми вийшли погуляти з Л., то з людьми, які нам зустрічалися, ставалися неприємні пригоди - вони падали на землю і починали битися в конвульсіях. Так от, всі ті витівки Морфея майже точно справдилися в житті (але, дякувати Богу, ніхто не постраждав).
Чудернацьке видіння прийшло до мене в поході, коли Вова вийшов з палатки і стало більше простору для снів. Я побачила темно-буру білочку (не плутати із "совсем белый и совсем горячий"), яка скакала і переверталася на пенькові, а потім взяла баночку крему (не виключено, що Воландового), намастилася ним і перетворилася на жінку з таким же темно-бурим волоссям. Однак, Вовине "Граждане отдыхающие!" сполохало напівжінку- напівбілку і я так і не дізналася, що було далі...
А перед Різдвом моя снотека поповнилася ще однією дивовижею. Уві сні до мене приїхала Римка і ми гуляли по якісь середньовічній, але добре збереженій, фортеці, що встигла перетворитися на туристичний об'єкт. Потім Римка кудись зникла, а ми з Алкою Кебою проходили коридором із безліччю сходів. І мені стало совісно, що Римка-то до мене приїхала, а я її загубила. Тому сказала Кебі, що йду пошукаю свою гостю. Переплила через колодязь посеред фортеці, вийшла сухою з води. Ще не можу не відмітити свій дивний наряд: на мені були лише колготки і палантин. Ходила-ходила я там, заглядала в різні кутки і закутки. Аж тут побачила салют і про все на світі забула. Я хотіла його сфотографувати, зробила кілька кадрів. Але на моніторі відображався лише або лик Ісуса Христа, або Його розп'яття. Така-от гра підсвідомості.
І хоч в трансерфінгу сни розглядаються лише як один з варіантів подій, що МОГЛИ СТАТИСЯ в минулому або майбутньому, віщі сни, думаю, заперечувати не варто.
Ну все, досить на сьогодні. Пора проказувати свою молитву-мантру-амальгаму і займати місце в снозалі. Бо зранку, як і щодня, вставала з думкою, що ляжу сьогодні спати раніше. Морфей вже давно кружняє по кімнаті, ще, чого доброго, полетить собі геть.
Приємного серпанку сновидінь!