Марафон до загубленого світу

Власне, цей похід розпочався задовго до його календарного початку:спершу на сайті Гіпіча, далі на сайтах та в магазинах туристського спорядження, а також на різних там форумах. І постійно – в думках, уяві та передчуттях.

 ДАЗДРАПЕРМА,

або Як Світланка ледве не збила телефон – автомат

Ранок 1 травня видався спекотним. І це незважаючи на те, що в ночі було трохи прохолодно і мені довелося стягнути ковдру в сусідньому купе.

Камера зберігання знайшлася відразу.  Та й групка людей і розстелений на землі карімат з продуктами на ньому, ясно вказували на те, що ми знаходимося в точці №2 на гуглівській карті Сімферопольського ж/д вокзалу.

Моменти пакування хавчика та спорядження чемно упускаю – що там цікавого? Натомість розглядаю учасників групи, і поки вона остаточно збирається, намагаюся зрозуміти, хто є ким.      

Нарешті підтягнулися всі, хто мав їхати із Сімферополя, тепер чекаємо на  (так і хотілося написати світанок :-) маршрутку до Балаклави. Аж ось повідомили, що вона під'їхала, і ми всі дружненько почимчикували на зупинку. Саме тоді ледь не позбувся своїх опор телефон-автомат, якого Світланка зачепила своїм рюкзаком, необережно розвернувшись. Але він вцілів. Ми потім спеціально ходили дивитися.

 

А святкових демонстрацій :-) в той день так і не довелося побачити. І не треба.

ЛОСЬ. АПТЕКИ. І ПОЧАТОК

Дорогою до Балаклави керівник групи приголомшив нас заявою про те, що йому потрібен лось. На декілька секунд в маршрутці запанувала глибока мовчанка, вкупі з витріщеними очима. Потім з'ясувалося, що лосем інструктор називає дужого хлопаку, який міг би йти позаду групи, в разі чого страхувати її учасників та по рації підтримувати зв'язок з провідником. Лосем довелося бути Саші.

Вигрузившись в Балаклаві, всі знову заметушилися біля своїх рюкзаків, щось дістаючи та перекладаючи. А наш інструктор сказав, що йому потрібно зайти в аптеку. Коли нарешті група була готова і розпочала свій шлях, по дорозі, ненавмисно наче, вигулькнула ще одна аптека. І ми, з рюкзаками на плечах, весело так проводили час в очікуванні. Слово "аптека" набуло для всіх нового змісту.

ЧЕМБАЛО І БОЧКА СМЕРТІ. СПРАВЖНІЙ ПОЧАТОК

Підйом до зруйнованої Генуезької фортеці був крутим. Так. Але чи таким вже й важким? Я б не сказала. Діставшись до Чембало, народ дірвався до фотоапаратів. Пейзаж, що відкривався нашим очам, був захоплюючим.

Часу біля тієї фортеці ми провели чимало. Навіть мені, затятому фотографу-  любителю, набридло натискати на кнопку Пуск (мабуть, вона так називається). Та й решті групи теж. Невтомним був лише наш інструктор. Фотоапарат просто таки вріс йому в руки.

Коли чітко бачиш мету, то й дорога до неї стає ледь не прогулянкою. Бочка смерті виднілася на горизонті, нависаючи над стрімким урвищем, майже позбавленим рослинності. Голе каміння… Ці скелі нагадали мені чорногорські гори із пап'є-маше. В стилі ню.

Знову почулося клацання фотоапаратів, спостерігалося позування та різні там викрутаси і неприродні пози. Цікаво, звідкіля родом думка, що людина на фото має неодмінно посміхатись? Це вже як умовний рефлекс, досліджуваний Павловим: бачиш націлений на тебе об'єктив – уста розтягуються в посмішці. Не люблю фотографувати(-ся), коли довго позують.  Кращі світлини виходять зненацька.

$top. Понесло…

От і кажу: дорогою робити знімки майже не встигали – галопували-бо, тому й відривалися на зупинці.

  

Але бойовий клич "Сумки на плечі!" прозвучав і ми знову потягнулися невеличкою вервечкою вперед і вгору.  Шлях наш пролягав то відносно широкою лісовою дорогою (цікаво, що подекуди по один бік росли хвойні, а по інший – листяні породи дерев), то затоптаними стежинами, між розкиданими валунами та розставленими наметами (народ серйозно налаштувався на відпочинок).

 Між тим сутеніло. Сонце, що повільно котилося в море, дарувало останні на сьогодні поцілунки деревам, камінню і всьому земному, і торувало собі воістину королівську доріжку до свого ложа.

 

Коли втомлені пілігрими нарешті повкладалися, на мисі Айя давно вже панував морок.

ДЕНЬ МІЖ ДВОМА МИСАМИ

Ранок відкрив всю недобачену і непомічену напередодні дивовижну чарівність і незбагненну магічність цього крихітного шматочка планети.

Залиті сонцем камені, сосни, що ростуть із самих скель і смарагдово-блакитно-бірюзове море! В такі моменти гостро відчуваєш вдячність за те, що ти зряча, ходяча, можеш чути, відчувати і т.п.

 

 

 

Пляжі Капітанський і Жопа (ага, з пісні слів не викинеш), що знаходилися трохи нижче нашої стоянки, наполегливо вабили до себе кольоровою галькою і, звісно ж, морем. Тому кілька відчайдухів відокремилися від сонного царства і попрямували виткою стежиною вниз. 

Аромат моря! Не запах, а саме аромат, який вдихаєш на повні легені і яким наповнюєш кожен атом свого організму. Вранішнє море тихе й спокійне, майже статичне. Дехто навіть скупався. Я в той день так і не наважилася (зробила це пізніше, в Севастополі). Натомість всілася на камені, бовтаючи ногами, і максимально ввімкнула всі свої органи відчуттів.

А коли сонце піднялося вище, на морі з'явилися дельфіни. Ці милі істоти плавали зграйками. Граючись, вони то виринали з води, то ховалися знову. І їхні  гладенькі спинки мінилися на сонці. Так, так. Неначе казковий сон… А між тим, це було дійсністю.

Однак, дорога кликала вперед. Сьогодні весь день наш шлях пролягав вгору. Один із підйомів був дійсно непередбачуваним і навіть підступним. Дехто не встигав гнатися за інструктором і просто дерся по каменях, як міг. Вся палітра людських почуттів: від втоми до радості, від … до зачудування проявилася на Свинцевому перевалі.

Море звідси схоже на органзу, всипану безліччю діамантів.
Та це була лише половина шляху. Далі знову належало підійматися та опускатися стрімкими стежками. Так і проходив день – у русі, броунівському іноді, але невпинному. За винятком кількох перепочинків. На споглядання часу майже не залишалося. Хто встигав або ігнорував марафон – робив знімки, хто ні – пропускав безцінні кадри.

Вже надвечір ми дісталися місця, де мали розбивати на ніч свій табір і звідкіля виднівся мис Сарич, відомий ще з уроків географії як крайня південна точка нашої країни. Внизу світилася вогнями  бухта Ласпі – кінцевий пункт нашої подорожі.

ЧАРІВНІ МЕШКАНЦІ КРИМСЬКИХ ГІР

Не можу оминути увагою ніжних та тендітних жителів тутешніх країв. Стрункий конусоподібний ятришник то ховався серед хащі, то кидався прямісінько під ноги. Білі зірчасті крокуси особливо часто зустрічалися на найважчому підйомі і трохи відволікали мою увагу від його складності та від постійного биття головою об Світланчин рюкзак:-) А півонії нагадали про наближення мого Д.н. (мама завжди дарує мені ці квіти). Звичні для домашніх підвіконь примули. І вже зовсім несподівані для мене іриси. Та ще ціла купа знайомих і незнайомих квітів, кущів, дерев, розеток м'яких листочків і всілякого різнотрав'я.

 

 

 

 

 

 БІГ БЕЗ ПЕРЕШКОД

Напередодні інструктор настрашив нас завершальним спуском до Ласпі. В моїй уяві постали валуни, через які потрібно перекочуватися, чагарники, крізь які потрібно продиратися. І стежка, настільки крута, що рук не вистачатиме, щоб хапатися за різні там кущі і корінці, аби лише на ногах втриматися.

Тому ми всі піднялися рано і вирушили в дорогу, щоб не спізнитися на маршрутку до Севастополя. Деякі навіть палицями обзавелися. Як істинні пілігрими.

Насправді ж спуск виявився зовсім не складним. Його можна було б назвати навіть приємною прогулянкою. якби знову не доводилося поспішати за нашим провідником, постать якого ми зрідка бачили на поворотах.

Врешті-решт до місця призначення ми дісталися на дві години раніше. Тому й пішли на оглядову площадку, щоб вже зблизька закарбувати бухту Ласпі у своїх фотоапаратах.

 

 Мандрівка завершена. Дякую за участь.

РЕЗЮМЕ

Подія, на яку з нетерпінням чекаєш, має нудну властивість швидко минати. Тому й увага має бути зосереджена не на події як такій, а на своїх відчуттях та сприйнятті навколишнього світу. Під час. Я це називаю "пронести ложку з олією та побачити все довкола".

Для мене стало відкриттям, що за три хвилини можна відпочити і набратися сили до наступного привалу.

Я захворіла. Захворіла походами. І від лікування відмовляюся.

Я зробила кілька особистих відкриттів – суттєвих і не дуже.

І, оскільки, я людина без надмірних вимог, не сноб і не вереда, то подорож була чудовою: від початку і до кінця. Нюанси упускаємо.

Не вистачало лише одного – Гіпіча А.:-)

1-3 травня 2010 року. Вокруг затерянного мира.