Іди, іди дощику:-)

 Я дуже люблю нинішній дощ, і ось з яких причин:

- зранку він мене заколисав, продовживши тим самим моє перебування в ліжку ще на кілька невластивих мені годин;

- сьогодні я дуже зухвало пройшлася чобітьми по калюжах, що наповнило мене безмірним щастям і дитячим зачаруванням;

- самим фактом свого буття дощ позбавив мене необхідності вибирати, на який культурний захід податися, натомість дав мені змогу впиватися "Доктором Живаго", лежачи під ковдрою та посьорбуючи чайчик;

 - і, нарешті, якщо зможу відірватися від книги десь далеко за північ, то, гадаю, він мене і приспить.

  Тому, якщо завтра знову буде дощ - я не проти.

Країна мрій, день другий

 Сьогодні я вумна - в чоботи взулася, і з цієї нагоди не обминала на вулиці жодної більш-менш значної калюжі.

 В такі дні потрібно сидіти вдома і чайчик  із зайчиками попивати - аж ні !- кляте відчуття втрати Часу виштовхує з квартири то в студеницю, то в спеку, і в дощ, і в ясну погоду.  Але днесь я дуже довго збиралася, тягнула кота за хвіст. Та нічого, Забужко послухати встигла. Далі знову вчорашніх Макса Паленка, братів Капранових, Артема Полежаку, і ще кількох митців. На літературній сцені сьогодні панувала іронія - та, що є ліпшою моєю подругою. Полежака був у своєму репертуарі - ну що то вже за бурхлива фантазія у людини! На цей раз він уявляв, як би зустрілися Майкл Джексон із Людмилою Зикіною - бомбезно вийшло:-) А брати Капранови у поезії "Любіть українок" дійшли висновку, що, щоб приборкати українську жінку потрібно її постійно любити - ну, зрозуміло, який підтекст тут закладено.

От Макса Кідрука не було чомусь - а я лише заради нього хотіла відвідати другий день фестивалю. Тепер вся надія на книгарню "Є" - мо' буде там  яку презентацію проводити.

Ну, ось, власне, і весь фестиваль для мене - вчорашні квитки не прокатили. Тому ми з Тонею ще трохи пройшлися і вирішили, що пора по норах:-), бо погода видалася ще жорсткішою, ніж вчора - повільним прогулянкам не сприяла, на ліричні розмови не надихала.

Вже на підході додому я "зустріла" на асфальті дуже симпатичну веселкову пляму, схожу на комету або Капітошку. Ось вона:

Вдома, розправившись нарешті з Генріхом Манном, я почала читати "Доктора Живаго". Такий от день.
Хочу сонця... Сонце, де ти?

 

Країна мрій, день перший

Ні, не вмію я слухати свою інтуїцію. Наспівувала ж вона мені зранку: "Чоботи, чоботи узувай". Не послухалася. І от сиджу зараз, попаривши ноги, у теплих носках, у палантині, та ще й з келихом вина  і клацаю "клавішами Клави" аби описати минулий день.

За стільки років вперше зібралася на  Країну мрій - і тут на тобі - цілий день дощ. Це не катастрофа, звісно, але коли сухо,  то якось воно комфортніше. В програмі фестивалю був зазначений майстер-клас українських танців від гурту "Люди добрі". Я познайомилася з цими хлопцями чотири роки тому на Шешорах - вони вибухові! А їхній Юрко суперово танцює і танцюється з ним легко - я перевіряла. Тому хотіла знову їх побачити, порівняти, відзначити зміни. Але не вийшло - спочатку ми з подругою перенесли час нашого візиту на годину вперед, а потім ще одна невеличка обставина завадила. Тож коли ми прийшли на галявину танців, там вже грав гурт "Гуляйгород". Через дощ народ гуляв мляво, все-таки парасольки в руках стримують рухи. Ну, а ті, що танцювали - робили це від душі - і молодці!  

 Тут я зустріла Сашу "Спасіба" і він визвався відвести нас із Тонею до спасівців. Можна було б, звісно, і обійти той пагорб, але ж ми не шукаємо легких шляхів! Ледь не навернулися всі разом, бо Саша - козак, як-не-як, тримав нас обох за руки і сам послизнувся. Але жертв сьогодні не було. Спасівці, всі в багнюці, показово виступали і я здалеку полюбувалася своїм замурзаним Роміром. Та самій лізти в те місиво не хотілося, а так я би хоч гарапником спробувала помахати - принцип такий же, ну, чи схожий, як з нун-чаками - а я трохи вмію:-) 

 Ще нас із Тонею занесло в палатку для медитацій - ми просто захотіли посидіти, а вона була порожньою.  І тут прийшли кришнаїти, вручили нам чотки і почали розказувати, який їхній Кришна божественний бог. А ще положили на стіл аркуші  паперу зі словами мантри "Харе Крішна, Харе, Харе. Харе Рама, Харе, Харе" - ну, щось таке. Ні, вони дуже дружелюбні і ніби-то нічого не нав'язують, але... "Сповідую одне хрещення для відпущення гріхів", тому ми покинули їх.

На літературній сцені брати Капранови читали свої твори, але нам з Тонею було не до того - нам хотілося гарячого чаю. Коли повернулися, там вже доспівував свої веселі "кобзівки" Макс Паленко і на черзі був Артем Полежака з гуртом "Барабас".  Артем добряче заправився пивом, і, мабуть, не лише. Але такої шаленої і навіженої (в гарному значенні обидва слова) людини я ще не бачила! І ці дзвіночки на одязі:-) "Мій президент гопнік (двічі-тричі) і мені ще кажуть не матюкатися зі сцени, бля" :-р Було весело.

Змокрілий народ  - о, так! у вишиванках - снував туди-сюди, майстри і продавці різного краму сиділи збентежені - торгівлі ніякої. До яток з морозивом, думаю, за цілий день ніхто  й не підійшов, хоч спитати шо-по-чом. Кобзарі розбрелися. Погода влаштувала ... як це інтелігентно замінити слово "западло"?

 Зате Тартаку та погода не завада - Положинський, як завжди, викладається.  О, тут я зустріла Дениса з Філіпом - wow, wow, wow, круто, круто, круто! Посиділи ми з Тонею на лавочці під парасолькою. "Камо грядеши" мене ледь не заколисав, хоч і грав рок. Щоб зігрітись та проснутися  пішли ми під сцену - а тут веселощі, люди, взявшись за руки, змійку зображають. Підхопив мене той вихор - ух, не прохолодно зовсім!

 А до мене прийшла чергова геніальна ідея - спробувати завтра пробратися на фестиваль із сьогоднішніми квитками:-) Подумаєш, нечесно, весело зате. Хочу Макса Кідрука послухати - хоч там і без квитка можна. Правило №1 на завтра - правильно одягтися і взутися. Правило№2 - взяти гарний настрій. Цим і обмежуся .

Отже, далі буде...

Далі буде?

Далі буде!

Сімнадцять років, один день

Пока в душе живет любовь,

разлука невозможна. Ведь главное - 

ты знаешь, что любишь этого человека.

Как ты можешь его утратить, если он 

действительно дорог твоей душе,

если Память и Любовь к нему

продолжает жить в тебе самом.

Анастасия Новых "Сэнсэй"

Це вже сімнадцять років минуло... Сімнадцять років і вже сьогодні один день.

 Я не знаю, чи був він незвичайною людиною, але для мене він - еталон на все життя. І те 23 червня сімнадцятирічної давнини дуже змінило моє життя. І не лише моє - не стало світила нашої родини - мого Ді. Головнокомандувачем у нас завжди виступала (і ще витупає, дякувати Богу) бабуся, ну а затишком і спокоєм був дідусь. Завжди врівноважений, завжди чимось зайнятий, майстер на всі руки. Я постійно була його "хвостом" - набагато цікавіше і приємніше було потримати йому якусь дошку, подати молоток, чи просто крутитися поруч і надокучати питаннями, ніж ліпити з бабусею вареники або в хаті прибирати. А на дверях хліву, де зберігалися його інструменти, ще й досі видно квіти, які він видряпав циркулем. (Мої там теж є, але менші.)  А ще ми разом ходили косити сіно і брали з собою квашені кавунчики:-) Його слова "чорняшка", "біляшка" (чорний і білий хліб), "хамсики" (млинці, пундики) ми ще довго використовували, зараз вже якось забуваємо.

 Якось я сказала: "Ді, у Вас ніс картошкою" , він лише посміхнувся, а мама відказала: "А в тебе який?". Все, з тих пір мій ніс - моя гордість, бо такий, як у діда. Багато людей, що знали мого Ді, кажуть мені, що я на нього схожа. І мене для це найвитонченіший комплімент.

 Коли діда на стало, я, Рома і Світланка почали змагатися за право сидіти на його стільці і їсти його ложкою, яку він приніс ще з фронту , з Австрії. Це був такий негласний прояв любові і пам'яті про дідуся. Щоб уникнути суперечок ложку ту я сховалаі і лише кілька років тому дістала знову. Однак, зараз за неї вже ніхто не б'ється, але я, як і раніше, намагаюся собі її вхопити:-)

 Сьогодні перед ранком мій Ді наснився мені в образі Бенджаміна Баттона, коли той лише народився. Я обіймала його і говорила, що люблю. А він казав: "Я теж тебе люблю, внучко".  Може, й справді він спостерігає за мною, бо я часто кажу в небо: "Дідусю, я сумую за Вами". 

 Стільки часу пройшло, а я й досі не можу стримати сліз, я все ще не можу змиритися з цією втратою. Мені здається, що все було б інакше, якби він був з нами. Але справа в тім, що ми ніколи не дізнаємося, що було б "якби...".

  Ді, я Вас дуже-дуже люблю! Дуже люблю.

ТОБІ…

Думаю, ти не прочитаєш цього допису. Та що там «думаю» - впевнена. Та коли б ти  раптом все ж таки почав читати –  відразу зрозумів би, що йдеться про тебе. І коли б ти все ж прочитав, то дізнався би, яка я  вдячна тобі за себе теперішню.

Ти: «А мій весь позитив сьогодення – завдяки тобі»

Я: «Це все через твій одухотворений вплив»

Сам того не підозрюючи, ти дав мені вкрай багато. Це завдяки тобі я навчилася дивитися на світ широко відкритими очима, помічати приємні дрібниці і радіти їм, це від тебе весь мій сьогоднішній позитив і вміння посміхатися. Це від тебе  мої три крапки, які ти так щедро, мов бісер, розсипав у своїх мейлах, смс-ках та в своїх словах. А пам’ятаєш, ти з Чернівців надіслав мені смс з одним-єдиним словом: «Ти…»? А в мене було враження, ніби я прочитала лист на три сторінки. І так було завжди – кількома словами ти піднімав мені настрій та розвіював сумніви, ранковими повідомленнями писав тло всього мого дня.  А, може, й було в мені те все  трохи, та я не можу пригадати, якою була до тебе. Але чи принесла я тобі щось? Чи несу я взагалі щось людям? 

Я: «Ти чому не спиш досі, Радість? Я ж тут сни твої розфарбовую»

Ти: «Я ще не скоро спатиму, моє натхнення….»

Чи можна розмовляти дві години, попрощатися, знову побажати приємних снів смс-кою, а потім ще раз зателефонувати і говорити так само довго? Можна, ще й як можна! Адже мені хотілося розповідати тобі про найдрібніше враження минулого дня, і так само було цікаво дізнатися чим ти його прожив. А ще ми читали однакові книги (я – зараз, а ти -  вже колись), однаково були патріотами своєї країни, вболівальниками у футболі та любителями змін – мінливе Повітря та непостійний Вогонь. Ти: «Повітря розпалює вогонь!». Я (трохи згодом): «Вогонь спалює повітря. Спалив.»

Досі вражаюся тому духовному зв’язку, що утворився між нами. Коли оперували твою маму, я  дуже чітко відчувала твої переживання.

Одного разу ти надіслав мені свої вірші та оповідання. Вірші я прочитала відразу і сказала тобі, що лежу розпластана. А оповідання роздруковувала  потроху ,потайки від керівництва, щоб потім почитати  у метро. Я ж люблю читати в метро. Пам’ятаєш?

Наближається чергова річниця нашого знайомства, а мій телефон ще й досі нагадує мені про наші пам’ятні дати. Хоч я давно вже тебе відпустила. Мені стало мудрості не перетворити тебе на тривалу хворобу, тим самим зненавидівши. Я рада, що ти залишив у мені часточку свого серця та краплю позитиву, я тішуся, що ти десь є:-) Мені приємно згадати той період, коли зі мною віталися на вулиці, бо від мене виходило сяйво, тобою спричинене.

І я знаю: коли люди йдуть із нашого життя – це означає лише одне: свою місію в ньому вони вже виконали. А твій годинник, що відображав наше однакове ставлення до Часу  - зупинився. І я навмисне не заводжу його, тепер в нас постійно буде 13-та година 46 хвилин та 48 секунд - coffeetime.

P.S. Приємностей тобі, мій пане…
         P.P.S. Ціл

2 Зінечка

Зінечичко, дівчинко моя чарівна, вітаю тебе з Днем народження!!! 

Любові тобі та гармонії! Хай нарешті збудеться твій сон -  щоб кружляла ти у світлому вихорі з квітів та метеликів:-))) Ти, як ніхто інший, заслуговуєш на це.

Добре, що ти є:-)))

Що за FUCK?!!!

  Ну зла не вистачає! Вчора гуляла Маріїнським парком і, як завжди, попрямувала до оглядового майданчика. Ще здалеку помітила два крани і відразу напружилася. Підходжу бличе - так і є - прямо перед носом, на березі Дніпра втулили чергову "коробку"! І якої вона буде висоти - ще невідомо, схоже, це грандіозне будівництво лише розпочалося. Через деякий час не бачити нам Дніпра, як своєї потилиці.

  Це ж як потрібно ненавидіти це місто, щоб давати дозволи на подібні зведення! За цим же стоять конкретні люди! Чи відповідатимуть вони за перетворення Києва на потвору, за руйнування його унікальної енергетики? Чи хоч перевернуться колись у труні? Я вже мовчу про скляний Хайат та бізнес-центр на вул.Хмельницького і тому подібні споруди, про ще невідомо що біля станції метро "Театральна", про надбудови над будинками на вул. Десятинній та на моєму улюбленому Подолі, про закриття Сінного ринку. Це ще дякувати тій комісії ЮНЕСКО, що не виключила Софію Київську та Києво-Печерську Лавру зі свого списку Всесвітньої спадщини. Цього разу не виключила... 

  А так звані малі архітектурні форми? Простору для життя все менше - залізних вагончиків на вулицях все більше. 

  Еклектика? Але ж у еклектиці є гармонія, а тут - суцільний, непрохідний, тупий несмак!

  Я страшенно люблю місто Київ - і мені  боляче дивитись, як нищиться його аура, його неповторний шарм. Почуваюся дівчиною, коханого якої б'ють, а вона не може нічим зарадити, бо бачить те все крізь товсте скло. Кривдникам же здається, що ті гримаси болю є жестами підбадьорювання і вони скаженіють ще більше.

  Як розбити те скло?!

P.S. Не знаю, хто як, а я більше не ходитиму на оглядовий майданчик в Маріїнському - це місце для мене вже осквернене.