Сімнадцять років, один день

Пока в душе живет любовь,

разлука невозможна. Ведь главное - 

ты знаешь, что любишь этого человека.

Как ты можешь его утратить, если он 

действительно дорог твоей душе,

если Память и Любовь к нему

продолжает жить в тебе самом.

Анастасия Новых "Сэнсэй"

Це вже сімнадцять років минуло... Сімнадцять років і вже сьогодні один день.

 Я не знаю, чи був він незвичайною людиною, але для мене він - еталон на все життя. І те 23 червня сімнадцятирічної давнини дуже змінило моє життя. І не лише моє - не стало світила нашої родини - мого Ді. Головнокомандувачем у нас завжди виступала (і ще витупає, дякувати Богу) бабуся, ну а затишком і спокоєм був дідусь. Завжди врівноважений, завжди чимось зайнятий, майстер на всі руки. Я постійно була його "хвостом" - набагато цікавіше і приємніше було потримати йому якусь дошку, подати молоток, чи просто крутитися поруч і надокучати питаннями, ніж ліпити з бабусею вареники або в хаті прибирати. А на дверях хліву, де зберігалися його інструменти, ще й досі видно квіти, які він видряпав циркулем. (Мої там теж є, але менші.)  А ще ми разом ходили косити сіно і брали з собою квашені кавунчики:-) Його слова "чорняшка", "біляшка" (чорний і білий хліб), "хамсики" (млинці, пундики) ми ще довго використовували, зараз вже якось забуваємо.

 Якось я сказала: "Ді, у Вас ніс картошкою" , він лише посміхнувся, а мама відказала: "А в тебе який?". Все, з тих пір мій ніс - моя гордість, бо такий, як у діда. Багато людей, що знали мого Ді, кажуть мені, що я на нього схожа. І мене для це найвитонченіший комплімент.

 Коли діда на стало, я, Рома і Світланка почали змагатися за право сидіти на його стільці і їсти його ложкою, яку він приніс ще з фронту , з Австрії. Це був такий негласний прояв любові і пам'яті про дідуся. Щоб уникнути суперечок ложку ту я сховалаі і лише кілька років тому дістала знову. Однак, зараз за неї вже ніхто не б'ється, але я, як і раніше, намагаюся собі її вхопити:-)

 Сьогодні перед ранком мій Ді наснився мені в образі Бенджаміна Баттона, коли той лише народився. Я обіймала його і говорила, що люблю. А він казав: "Я теж тебе люблю, внучко".  Може, й справді він спостерігає за мною, бо я часто кажу в небо: "Дідусю, я сумую за Вами". 

 Стільки часу пройшло, а я й досі не можу стримати сліз, я все ще не можу змиритися з цією втратою. Мені здається, що все було б інакше, якби він був з нами. Але справа в тім, що ми ніколи не дізнаємося, що було б "якби...".

  Ді, я Вас дуже-дуже люблю! Дуже люблю.