Київ очима росіян

Минулими вихідними Київ відвідали мої друзі з Москви - Ксюша та Ілля. Іхнє рішення про приліт було цілком несподіваним і дуже приємним для мене:-)

У зв'язку з тим інформаційним брудом, що виливається російськими ЗМІ на події в Україні та й на українців, вони готувалися до найгіршого - повної анархії, відсутності води, газу, електроенергії. Думали, що весь Київ у руїнах, а  російськомовних осіб б'ють просто на вулиці.

За їхніми розповідями перше, що вони побачили, коли вийшли з метро, були Золоті ворота та будівля готелю "Лейпциг" - і те, і інше викликало захоплення. А Ілля подумав: "Хоть что-то еще уцелело".

Далі ми гуляли все ще забарикадованим Хрещатиком з наметами, дружніми людьми та купою квітів, казковою Пейзажною алеєю, шляхетними Липками, тихою Києво-Печерською лаврою - і в них відлягло від серця.

Вони ніяк не могли відшукати в своїй пам'яті аналогів Києву (а подорожує ця парочка багато). Їх дивувало, що старе місто настільки добре збережено, що на вулицях працюють не таджики:-), і що підземні переходи такі широкі. Їх вражали різні милі скульптури, як-то Їжачок в тумані, Балерина, Кіт Пантюша, Ніс в стіні на Андріївському узвозі...Вони не могли звикнути, що на вулицю можна виходити без документів, а люди отак просто можуть висловлювати свою громадянську позицію. Мої друзі в Києві дихали (це їхні слова).
Ксюша:"У нас люди молчат. Даже если бы приняли закон об обязательной порке розгами по субботам, то народ занимал бы очередь еще с вечера пятницы - чтобы быстрее с этим разделаться и заняться своими делами".

А я, слухаючи їхні захоплені вигуки, трохи заздрила, що у них є змога дивитися на це місто новими очима, і закохувалася в Київ ще більше.

Наша стіна плачу

Три місяці, я, здається живу в паралельних світах. Новинам, що ллються інформаційним потоком з усіх можливих ЗМІ, свідомість відмовляється вірити - так, ніби це відбувається не з моєю країною. Що люди вмирають від куль вже не десь там у Сирії, Лівії, Косово. Вони вмирають в моїй рідній країні - за кількасот метрів від роботи і за кілька кілометрів від дому.  А центр Києва в барикадах та чорний від кіптяви.

В ті дні, які розділили нашу історію на "до" і "після", щоночі мене лякала тиша і щоранку я боялася виходити з метро на Майдан - а раптом там вже нікого немає? а раптом розігнали? І щоразу раділа, коли бачила ці стомлені, вольові і такі вже рідні обличчя. Навіть запах диму, що шлейфом тягнувся аж на роботу, викликав лише найкращі асоціації - багаття в горах, вогнище у лісі...

Тоді здавалося, що ті три смерті є апогеєм людської жертовності і той недалекий бовдур зі своїми приспішниками нарешті помітить, що по всій країні люди вже стільки часу кричать їм: "Геть!".

Та на величезний жаль і смуток, не досяг свого апогею цинізм так званого гаранта і його ляльководів (хто вони конкретно?!). І вже за місяць сталося незворотнє: за 18-20 лютого десятки вбитих та сотні поранених, які зараз потроху переходять до першої категорії. І тривожне завивання сирен карет швидкої допомоги.

Коли маленька собачка боїться - вона люто гавкає. А Янек трусив не лише душею (при умові, що вона в нього є), а й "панденятами". Ось і наказав відстрілювати беззахисних людей. Спогади одного з уцілілих можна почитати тут. 

"Захист" від куль снайперів

Невідомо ще, чи українськими були снайпери, чи то Володимир Володимирович по-братськи виручив.

Багато також питань до нашої опозиції, яка так вдало підмазалася до Майдану і вбивала одразу двох зайців, а в дні справжніх боїв покинула людей напризволяще.

Та як би там не було, сотні молодих і літніх життів обірвалися. Сотням мрій не судилося. Сотням світанків не збутися. Сотні скалічених тіл і висотаних долей. "Небесна сотня".

Сьогодні в центрі Києва тисячі людей, які не соромляться своїх сліз. На Хрещатику, Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській лежать тонни квітів і сотні тисяч лампадок. Як пам'ять про тих, хто кров'ю довів відданість своєму народу і прагнення звільнитися від кланового ярма. Іхні світлини дивляться на нас зі стіни плачу, закликаючи не відступатися і не зрадити їхніх смертей.

Наша стіна плачу

А та брехлива і боягузлива подоба людини ще має нахабство з чужої країни дивуватися, як це його покровитель не вживає ніяких заходів до порятунку корупції, відвертого пограбування країни і владної вседозволеності від  тих знавіснілих патріотів (в іхньому викладі - фашистів і бандерівців).

І добилося свого таки! Наш "старший" брат вже нам не брат, а ворог. І ворог цей вже зайшов за ворота!

Країна в небезпеці! І не варто розраховувати на допомогу Європи чи, тим більше, США (чи не їхній це сценарій?) -  запевнень у відданості і співчутті ми отримали на кілька сотень років наперед. 

Ми самі маємо боронити свою цілісність і незалежність! Я все ще дуже вірю в мирне вирішення цього конфлікту...

Що нас всіх чекає?