Наша стіна плачу

Три місяці, я, здається живу в паралельних світах. Новинам, що ллються інформаційним потоком з усіх можливих ЗМІ, свідомість відмовляється вірити - так, ніби це відбувається не з моєю країною. Що люди вмирають від куль вже не десь там у Сирії, Лівії, Косово. Вони вмирають в моїй рідній країні - за кількасот метрів від роботи і за кілька кілометрів від дому.  А центр Києва в барикадах та чорний від кіптяви.

В ті дні, які розділили нашу історію на "до" і "після", щоночі мене лякала тиша і щоранку я боялася виходити з метро на Майдан - а раптом там вже нікого немає? а раптом розігнали? І щоразу раділа, коли бачила ці стомлені, вольові і такі вже рідні обличчя. Навіть запах диму, що шлейфом тягнувся аж на роботу, викликав лише найкращі асоціації - багаття в горах, вогнище у лісі...

Тоді здавалося, що ті три смерті є апогеєм людської жертовності і той недалекий бовдур зі своїми приспішниками нарешті помітить, що по всій країні люди вже стільки часу кричать їм: "Геть!".

Та на величезний жаль і смуток, не досяг свого апогею цинізм так званого гаранта і його ляльководів (хто вони конкретно?!). І вже за місяць сталося незворотнє: за 18-20 лютого десятки вбитих та сотні поранених, які зараз потроху переходять до першої категорії. І тривожне завивання сирен карет швидкої допомоги.

Коли маленька собачка боїться - вона люто гавкає. А Янек трусив не лише душею (при умові, що вона в нього є), а й "панденятами". Ось і наказав відстрілювати беззахисних людей. Спогади одного з уцілілих можна почитати тут. 

"Захист" від куль снайперів

Невідомо ще, чи українськими були снайпери, чи то Володимир Володимирович по-братськи виручив.

Багато також питань до нашої опозиції, яка так вдало підмазалася до Майдану і вбивала одразу двох зайців, а в дні справжніх боїв покинула людей напризволяще.

Та як би там не було, сотні молодих і літніх життів обірвалися. Сотням мрій не судилося. Сотням світанків не збутися. Сотні скалічених тіл і висотаних долей. "Небесна сотня".

Сьогодні в центрі Києва тисячі людей, які не соромляться своїх сліз. На Хрещатику, Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській лежать тонни квітів і сотні тисяч лампадок. Як пам'ять про тих, хто кров'ю довів відданість своєму народу і прагнення звільнитися від кланового ярма. Іхні світлини дивляться на нас зі стіни плачу, закликаючи не відступатися і не зрадити їхніх смертей.

Наша стіна плачу

А та брехлива і боягузлива подоба людини ще має нахабство з чужої країни дивуватися, як це його покровитель не вживає ніяких заходів до порятунку корупції, відвертого пограбування країни і владної вседозволеності від  тих знавіснілих патріотів (в іхньому викладі - фашистів і бандерівців).

І добилося свого таки! Наш "старший" брат вже нам не брат, а ворог. І ворог цей вже зайшов за ворота!

Країна в небезпеці! І не варто розраховувати на допомогу Європи чи, тим більше, США (чи не їхній це сценарій?) -  запевнень у відданості і співчутті ми отримали на кілька сотень років наперед. 

Ми самі маємо боронити свою цілісність і незалежність! Я все ще дуже вірю в мирне вирішення цього конфлікту...

Що нас всіх чекає?