Ще раз

Через те, що із сайту Хочу в поход беззслідно зникли мої розповіді про перші два моїх походи,  я вирішила оприлюднити їх у власному блозі - так надійніше. І тим більше, якщо хтось прочитає мій допис більш ніж трьохрічної давнини, перейде за посиланням і не знайде моїх перлинок на своєму місці, то сильно засмутиться :-)

А місія мого блогу зовсім інша - змусити своїх гостей сміятися, радіти, задумуватися і думати. Але не обламуватися. В мене вже є кілька посилань, які відновити неможливо. Тож зараз у моїх силах виправити ситуацію. Тому - вперед. Далі розповіді про мої перший та експериментальний походи.

Експеримент з трьома відомими

ПРО ВСЕ ВІДРАЗУ

[…]

В поїзді мені вчувається аромат соснової хвої, моря та розпеченого сонцем повітря.

Наша мандрівка завершилася несподівано, втручанням зовні. Жовтий мікроавтобус звів нанівець наш і без того не досить рішучий настрій піднятися на Ільяс-Каю. Посумнівавшись для годиться, ми зайшли всередину.

…Час минув швидко. Є в нього така властивість. Зате кожен день був особливим, несподіваним і не схожим на попередній.

Годі й згадувати місця, де ми пройшли – я все одно не запам’ятала їхніх назв. […] Зате моє ставлення до Криму зазнало змін. Раніше мені здавалося, що лише Карпати варті уваги. Однак… Кримські гори, з їхніми чудернацькими тюркським назвами, ваблять своїми ущелинами, печерами, несподіваними вершинами, квітами, ящірками, що шалено сновигають під ногами, своїми загадками… і просто тим, що вони – гори. Визнаю свою помилку і маю намір виправитися.

На під’їзді до Ялти я раптом відчула відразу до міста (як такого) і до пляжного відпочинку. Не могла збагнути, як люди не усвідомлюють, що розмірене лежання на пляжі – даремне марнування часу. Що кожна піщинка під тобою могла б опинитися в пісочному годиннику і з легкістю відміряти секунди твого перебування у цьому світі. Що лише в русі життя. І в спогляданні. І в емоціях. І в спілкуванні. І в людях, яких любиш. Може, не погодиться хто? Ну, це природно – ми ж бо різні.

Під час пошуків Тетяниної печери чітко відчула, що живу я тут і зараз, що добре там, де я є, що все, що залишилось поза цим моментом – несуттєве, а все, що буде потім – неважливе. Тут і зараз. Мить…

Якийсь потік свідомості в мене виходить. В голові невпорядкований калейдоскоп вражень, що по черзі виринають і накладаються одне на одного, і які потрібно(?) звести в хронологію.

 

 

 

Кожен день, як і годиться, був не схожим на попередній. Здається, я про це вже говорила.

Підіймаючись Боткінською стежкою, на одній із сосен побачили напис (нашкріб?) «ПИВА НЕТ» . От і все, приїхали:-) Якийсь розчарований бідолаха колись вже впевнився в такій халепі.

На мій подив, в лісі ще зустрічалися півонії. Більше того, на невеличкому клаптику землі цвіли конвалії. Передостанній день травня! 

Ранок наступного дня розпочався зі співу птахів. Птахи заливалися тим співом і, схоже, самі милувалися своїми голосами.

А нас попереду чекали крута стежина вниз і обгорілі та повалені дерева, що два чи три роки тому були сосновим лісом. Вова та Андрій для спуску «озброїлися» палицями. А я вирішила, що експеримент є експериментом (прямо як в Стругацьких) і понадіялася на свої ноги. Люблю себе випробовувати – це ще одна причина, через яку взяла участь в афері під назвою експериментальний похід. Коротше кажучи, єдиним некомфортним моментом в той день для мене була сажа: і руки, і одяг, і рюкзак, і каримат від неї постраждали.

 

Та за спуском слідує підйом. Піднімалися ми по Єврейській дорозі. І Вова частенько згадував її проектувальника Жидкова. Але не так, як заповідав Тарас Шевченко… Зате які влучні й кумедні дотепи в нього виходять!

Третій день нашого експериментування видався найбільш яскравим та емоційним. Було все: підйом, спуск, печери, лісове озеро.

А якщо по порядку… Зранку ми крізь хащі продиралися на вершину по валунах,що залишилися, здається, ще з доісторичних часів. (Мені сподобалось –люблю каміння). По дорозі в лісі ми назбирали кліщів. До мене вони потягнулися з особливою любов’ю! Ранковою метою була Тетянина печера, яка чомусь все не знаходилася. Але тим більшим було задоволення, коли наша трійка побачила її перед собою. Всередині ще лежали шматки льоду! А надворі перший день літа, між іншим.  […]

 

 

 

 Та дивацтва цього дня відкривалися поступово.

Нам належало спуститися вузькою, ледве прохідною ущелиною. Що тут почалося! Мої джентльмени на кілька хвилин втратили контроль над собою і забули, що вони джентльмени. Та швидко оговталися, зметикували, що рюкзаки краще зняти, передавати їх по одному і по черзі спускатися. Весело було. Оце так трапилася нагода на соковиту пригоду! 

 Та це ще не кінець. Кажу ж, день цей видався насиченим та емоційним. Потрапили ми до ще однієї печерки. Хтось залишив там іконку св.рівноап.кн.Володимира  та арх.Гавриїла і намалював православного хреста. Про цю печерку говорять, що за добу в ній збирається всім літрів води. Однак, як тільки хлопці не заглядали в усі можливі шпаринки, води вони так і не виявили.

 А справжньою втіхою для мене стало лісове озеро. Якою насолодою було поплавати в ньому! Навіть на жаб увагу не звертала.

І під кінець цього дивовижного дня ми зупинилися на ніч у сосновому лісі. Земля встелена хвоєю, ступати по якій м’яко і приємно.

Серед ночі мені стало спекотно і тому вийшла з палатки. Години дві просиділа на колоді, прислухаючись до тріску сухих галузок і падіння шишок, та спостерігаючи, як вітер колише верхівки сосен…

 - Марчека – мрійливо протягнув Ендрю, навіть не відкриваючи ще очей. Наче кохану дівчину згадав. Дуже вже йому хотілося вибратися на ту вершину.

Стежка вгору звивалася серпантином. І я то бачила Андрія перед собою, то спускала його з очей. Згадався «Поворот» «Машины времени» і я подумала, що це ж і життя відкривається перед нами так само поступово, крок за кроком. І як все-таки цікаво спостерігати за подіями в ньому!

На вершині ми зустріли двох мандрівників з Лисичанська, теж нав’ючених по самісіньке годі.

Було вітряно, небо за хмарами. А внизу розлилося море. І думки набридливо, як мухи в спасівку, тягнулися до його прозорих хвиль.

 

 

 …Річка Боса зачарувала своїми порогами та басейнами і подивувала своїм раптовим зникненням. Важко було затямити, що така кількість води просто зникла, розчинилась під землею.

Та в Криму ще безліч несподіванок та незрозумілостей.

Ввечері почав накрапати дощ і зупинятися наміру не мав. А Гіпіч блискавично згріб всі речі, кинув їх до намету й сам всівся всередині, чим здивував і повеселив нас із Вовою. Виявляється, дався взнаки алтайський досвід та загострений інстинкт самозбереження. Що ж, дуже цінна властивість в наш час.

Гроза розійшлася не на жарт, але все і всі залишилися сухими. Hvala ljepo, Ендрю, за намет!

Ох, як же парило наступного ранку! Насилу перебігли ту Римську дорогу. Зате як полегшало нашому тріумвірату, коли він досяг широченної долини, оточеної лісом. Різнотрав’я мало дуже хрумкий та соковитий вигляд. Все буяло, байдуже до палючого сонця. Засмутило те, що в цьому куточку зелені і свіжості вже вбачається людська діяльність. Що ж такій красі пропадати, коли на ній заробляти можна! Суспільство споживачів.

Чортові східці своїм виглядом ніяк не давали розгулятися уяві про те, що цією дорогою колись вози їздили.

Але все-таки це був день асфальту. Асфальтом ми йшли безкінечно довго. А це, як я ще минулого разу зауважила, набагато важче, ніж по горах тинятися. Проте, чарівний пейзаж, що оточував зусібіч, потішні назви альпіністських підйомів типу «Ежик в тумане», «Buble Gum» і в такому дусі, наше спілкування, дозволяли не зважати на якісь там незручності.

Цікаво, що подумали численні туристи біля Фороської церкви, коли троє замурзаних з рюкзаками вигулькнули у зовсім не відведеному для цього місці, обминаючи зачинену хвіртку? Ну не хотілося нам обходити, тому й пішли напролом.

О, цивілізаЦІЯ! Дорвалися хто до пива, хто до морозива :-).

Ловити транспорт до Ласпі доручили мені. Через деякий час ми вже спускалися Турецькою дорогою до МОРЯ.

Знову вдалося дельфінів побачити. А на Вовину радість, ще й пива купити.

Ночували на пляжі, за кілька кроків від води. Ввечері, поряд із заходом сонця, як втіха, як подарунок, на небі з’явилась веселка. Вона яскравою дугою протягнулась від горизонту і сховалась за вершиною котроїсь із гір. Насолоджуйтесь, пані та панове!

А вночі знову був дощ, і ранок знову був спекотним. Накидавшись каміння у воду, ми вирушили далі.

Наша мандрівка завершилася несподівано, втручанням зовні…

НА ЗАВЕРШЕННЯ

Ми протопали понад 100 км, багато побачили, набралися вражень. Мені експеримент вдався, адже ставила його над собою.

Ендрю знайшов багато джерел, і непідтверджених в тому числі. Але де вони знаходяться і як називаються, це питання до Гіпіча, не до мене. В цьому я невіглас.  Все, що я можу в даному випадку, це щиро порадіти за Андрія.

Можливо, моя розповідь здавалась би більш змістовною та інформаційною, якби я вказувала місця, де ми побували. Але ще з початку я чесно зізналася, що нічого такого на запам’ятала.

Мені сподобалися бордові кали. Їх було безліч впродовж всього нашого шляху.

На моєму обличчі завжди самовільно з’являється посмішка, коли пригадую:

- варіації на теми грибників та радянських альпіністів,

- неодмінне Вовине ранкове «Граждане отдыхающие!»,

- вечірній ланцюжок «На добраніч, діти – Угу – И вам не кашлять»,

- «Поговори зі мною».

А також чай з чебрецю і лимоннику, «кушать-ехать», собака, якому згодували півхліба, і всі відчуття, які не хочеться описувати словами, щоб вони не втратили своєї вартості.              (30.05 – 04.06.2010)

P.S. Знаком […] позначені відчуття, які я назвала словами, і які, з моїх особистих міркувань, озвучуванню не підлягають. Упс:-)

Марафон до загубленого світу

Власне, цей похід розпочався задовго до його календарного початку:спершу на сайті Гіпіча, далі на сайтах та в магазинах туристського спорядження, а також на різних там форумах. І постійно – в думках, уяві та передчуттях.

 ДАЗДРАПЕРМА,

або Як Світланка ледве не збила телефон – автомат

Ранок 1 травня видався спекотним. І це незважаючи на те, що в ночі було трохи прохолодно і мені довелося стягнути ковдру в сусідньому купе.

Камера зберігання знайшлася відразу.  Та й групка людей і розстелений на землі карімат з продуктами на ньому, ясно вказували на те, що ми знаходимося в точці №2 на гуглівській карті Сімферопольського ж/д вокзалу.

Моменти пакування хавчика та спорядження чемно упускаю – що там цікавого? Натомість розглядаю учасників групи, і поки вона остаточно збирається, намагаюся зрозуміти, хто є ким.      

Нарешті підтягнулися всі, хто мав їхати із Сімферополя, тепер чекаємо на  (так і хотілося написати світанок :-) маршрутку до Балаклави. Аж ось повідомили, що вона під'їхала, і ми всі дружненько почимчикували на зупинку. Саме тоді ледь не позбувся своїх опор телефон-автомат, якого Світланка зачепила своїм рюкзаком, необережно розвернувшись. Але він вцілів. Ми потім спеціально ходили дивитися.

 

А святкових демонстрацій :-) в той день так і не довелося побачити. І не треба.

ЛОСЬ. АПТЕКИ. І ПОЧАТОК

Дорогою до Балаклави керівник групи приголомшив нас заявою про те, що йому потрібен лось. На декілька секунд в маршрутці запанувала глибока мовчанка, вкупі з витріщеними очима. Потім з'ясувалося, що лосем інструктор називає дужого хлопаку, який міг би йти позаду групи, в разі чого страхувати її учасників та по рації підтримувати зв'язок з провідником. Лосем довелося бути Саші.

Вигрузившись в Балаклаві, всі знову заметушилися біля своїх рюкзаків, щось дістаючи та перекладаючи. А наш інструктор сказав, що йому потрібно зайти в аптеку. Коли нарешті група була готова і розпочала свій шлях, по дорозі, ненавмисно наче, вигулькнула ще одна аптека. І ми, з рюкзаками на плечах, весело так проводили час в очікуванні. Слово "аптека" набуло для всіх нового змісту.

ЧЕМБАЛО І БОЧКА СМЕРТІ. СПРАВЖНІЙ ПОЧАТОК

Підйом до зруйнованої Генуезької фортеці був крутим. Так. Але чи таким вже й важким? Я б не сказала. Діставшись до Чембало, народ дірвався до фотоапаратів. Пейзаж, що відкривався нашим очам, був захоплюючим.

Часу біля тієї фортеці ми провели чимало. Навіть мені, затятому фотографу-  любителю, набридло натискати на кнопку Пуск (мабуть, вона так називається). Та й решті групи теж. Невтомним був лише наш інструктор. Фотоапарат просто таки вріс йому в руки.

Коли чітко бачиш мету, то й дорога до неї стає ледь не прогулянкою. Бочка смерті виднілася на горизонті, нависаючи над стрімким урвищем, майже позбавленим рослинності. Голе каміння… Ці скелі нагадали мені чорногорські гори із пап'є-маше. В стилі ню.

Знову почулося клацання фотоапаратів, спостерігалося позування та різні там викрутаси і неприродні пози. Цікаво, звідкіля родом думка, що людина на фото має неодмінно посміхатись? Це вже як умовний рефлекс, досліджуваний Павловим: бачиш націлений на тебе об'єктив – уста розтягуються в посмішці. Не люблю фотографувати(-ся), коли довго позують.  Кращі світлини виходять зненацька.

$top. Понесло…

От і кажу: дорогою робити знімки майже не встигали – галопували-бо, тому й відривалися на зупинці.

  

Але бойовий клич "Сумки на плечі!" прозвучав і ми знову потягнулися невеличкою вервечкою вперед і вгору.  Шлях наш пролягав то відносно широкою лісовою дорогою (цікаво, що подекуди по один бік росли хвойні, а по інший – листяні породи дерев), то затоптаними стежинами, між розкиданими валунами та розставленими наметами (народ серйозно налаштувався на відпочинок).

 Між тим сутеніло. Сонце, що повільно котилося в море, дарувало останні на сьогодні поцілунки деревам, камінню і всьому земному, і торувало собі воістину королівську доріжку до свого ложа.

 

Коли втомлені пілігрими нарешті повкладалися, на мисі Айя давно вже панував морок.

ДЕНЬ МІЖ ДВОМА МИСАМИ

Ранок відкрив всю недобачену і непомічену напередодні дивовижну чарівність і незбагненну магічність цього крихітного шматочка планети.

Залиті сонцем камені, сосни, що ростуть із самих скель і смарагдово-блакитно-бірюзове море! В такі моменти гостро відчуваєш вдячність за те, що ти зряча, ходяча, можеш чути, відчувати і т.п.

 

 

 

Пляжі Капітанський і Жопа (ага, з пісні слів не викинеш), що знаходилися трохи нижче нашої стоянки, наполегливо вабили до себе кольоровою галькою і, звісно ж, морем. Тому кілька відчайдухів відокремилися від сонного царства і попрямували виткою стежиною вниз. 

Аромат моря! Не запах, а саме аромат, який вдихаєш на повні легені і яким наповнюєш кожен атом свого організму. Вранішнє море тихе й спокійне, майже статичне. Дехто навіть скупався. Я в той день так і не наважилася (зробила це пізніше, в Севастополі). Натомість всілася на камені, бовтаючи ногами, і максимально ввімкнула всі свої органи відчуттів.

А коли сонце піднялося вище, на морі з'явилися дельфіни. Ці милі істоти плавали зграйками. Граючись, вони то виринали з води, то ховалися знову. І їхні  гладенькі спинки мінилися на сонці. Так, так. Неначе казковий сон… А між тим, це було дійсністю.

Однак, дорога кликала вперед. Сьогодні весь день наш шлях пролягав вгору. Один із підйомів був дійсно непередбачуваним і навіть підступним. Дехто не встигав гнатися за інструктором і просто дерся по каменях, як міг. Вся палітра людських почуттів: від втоми до радості, від … до зачудування проявилася на Свинцевому перевалі.

Море звідси схоже на органзу, всипану безліччю діамантів.
Та це була лише половина шляху. Далі знову належало підійматися та опускатися стрімкими стежками. Так і проходив день – у русі, броунівському іноді, але невпинному. За винятком кількох перепочинків. На споглядання часу майже не залишалося. Хто встигав або ігнорував марафон – робив знімки, хто ні – пропускав безцінні кадри.

Вже надвечір ми дісталися місця, де мали розбивати на ніч свій табір і звідкіля виднівся мис Сарич, відомий ще з уроків географії як крайня південна точка нашої країни. Внизу світилася вогнями  бухта Ласпі – кінцевий пункт нашої подорожі.

ЧАРІВНІ МЕШКАНЦІ КРИМСЬКИХ ГІР

Не можу оминути увагою ніжних та тендітних жителів тутешніх країв. Стрункий конусоподібний ятришник то ховався серед хащі, то кидався прямісінько під ноги. Білі зірчасті крокуси особливо часто зустрічалися на найважчому підйомі і трохи відволікали мою увагу від його складності та від постійного биття головою об Світланчин рюкзак:-) А півонії нагадали про наближення мого Д.н. (мама завжди дарує мені ці квіти). Звичні для домашніх підвіконь примули. І вже зовсім несподівані для мене іриси. Та ще ціла купа знайомих і незнайомих квітів, кущів, дерев, розеток м'яких листочків і всілякого різнотрав'я.

 

 

 

 

 

 БІГ БЕЗ ПЕРЕШКОД

Напередодні інструктор настрашив нас завершальним спуском до Ласпі. В моїй уяві постали валуни, через які потрібно перекочуватися, чагарники, крізь які потрібно продиратися. І стежка, настільки крута, що рук не вистачатиме, щоб хапатися за різні там кущі і корінці, аби лише на ногах втриматися.

Тому ми всі піднялися рано і вирушили в дорогу, щоб не спізнитися на маршрутку до Севастополя. Деякі навіть палицями обзавелися. Як істинні пілігрими.

Насправді ж спуск виявився зовсім не складним. Його можна було б назвати навіть приємною прогулянкою. якби знову не доводилося поспішати за нашим провідником, постать якого ми зрідка бачили на поворотах.

Врешті-решт до місця призначення ми дісталися на дві години раніше. Тому й пішли на оглядову площадку, щоб вже зблизька закарбувати бухту Ласпі у своїх фотоапаратах.

 

 Мандрівка завершена. Дякую за участь.

РЕЗЮМЕ

Подія, на яку з нетерпінням чекаєш, має нудну властивість швидко минати. Тому й увага має бути зосереджена не на події як такій, а на своїх відчуттях та сприйнятті навколишнього світу. Під час. Я це називаю "пронести ложку з олією та побачити все довкола".

Для мене стало відкриттям, що за три хвилини можна відпочити і набратися сили до наступного привалу.

Я захворіла. Захворіла походами. І від лікування відмовляюся.

Я зробила кілька особистих відкриттів – суттєвих і не дуже.

І, оскільки, я людина без надмірних вимог, не сноб і не вереда, то подорож була чудовою: від початку і до кінця. Нюанси упускаємо.

Не вистачало лише одного – Гіпіча А.:-)

1-3 травня 2010 року. Вокруг затерянного мира.