День злуки - візьмемося за руки!
Наше гасло
Наше гасло
Вчора ввечері пізно приплеталася додому, сил залишилося лише на те, щоб переглянути пошту і загрузити фотки з мосту Патона в контакт. Складати емоції в думки голова відмовлялася.
З 1998 року Україна офіційно відзначає День соборності, тобто день злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в далекому вже 1918 році. Та, мабуть, святкування даної події в цьому році - це ще й такий собі показовий акт непокори діючій владі, засвідчення того, що в країні є небайдужі до її долі люди, що український дух нездоланний, що все, що робили наші предки для майбутнього України було немарним. Сподіваюся, що ще трохи, і наша країна прокинеться від летаргічного сну, куди ввігнало її бездарне керівництво, або ж народ український скине маску покірності і мояхатаскрайності та й скине "царя" та "в.о. царя".
Тож вчора зранку ми зустрілися з Ромою і поїхали в напрямку моста Патона. Там привіталися з його друзяками - братчиками-спасівцями (Макс:-) був серед них) , взяли литавру та стяг ЗУНР і пішли на міст. Спершу я не помітила, що там вже народ кучкувався, тому переживала, чи вдасться з'єднати два береги Дніпра тілами небайдужих. Та переживання мої були марними, бо було повно молоді (і трохи старших людей) з барабанами та розмальованими жовто-блакитною фарбою обличчями :-)) Атмосфера доброзичливості та патріотизму протягнулася над мостом. Ну й що, що холодно!
Дуже приємно відзначити те, що більшість водіїв сигналили на знак підтримки, люди в маршрутках та тролебусах віталися з нами. Був кумедний момент, коли зупинилася автівка з двома молодими хлопцями, які запитали:"Ребята, а что сегодня за праздник?". Не знаю, чи зрозуміли вони що таке соборність. Але те, що не полінувалися зупинитися і поцікавитися вже дуже добре, бо соромно не не знати, а не хотіти знати.
А неприємно те, що лівий бік мосту, на якому, власне, і мав утворитися живий ланцюг, несподівано саме цього дня почав ремонтуватися. І ще один провокаційний момент - з котроїсь машини кинули на проїжджу частину скручені (видно, що попередньо заготовлені) гвіздки. Добре, що один з організаторів встиг їх помітити і позбирати, поки не сталося якоїсь прикрості.
Рухаючись назустріч людям з лівого берегу, ми несли полотно жовтого кольору, а вони, відповідно, блакитного. Десь посередині ми їх з'єднали і утворився 30-метровий прапор соборної України. Так, весело, з розспівуючи пісні УПА, український гімн, вигукуючи різні гасла та потрапляючи у такт барабанів учасники акції перейшли на лівий берег Дніпра. (Я навіть зігрілася. Всю дорогу доводилося йти напівобертом, з розтягнутими, як у Ісуса, руками (згадалося, як носила з Гіпічем катамаран:) - щоб ланцюг не розірвався. А тут ще й моя сумка з шиттям - навіщо лише тягнула її з собою?!, та Ромин рюкзак з трьома пляшками вина!). Потім всі дружненько сфотографувалися, заспівали гімн України, почули (а кому пощастило - то й побачили. Мені - ні.) вистріл гармати, роздали жовто-блакитні стрічки і розійшлися. Все, святкування закінчилося.
Ну а ми з Роминими приятелями пішли досвятковувати Ромин же Д.н. та вдале завершення акції. Ввечері всі чекали, що по 1+1 покажуть сюжет, де Роміро давав інтерв'ю та грав на литаврі. Але не показали. Гади!:-) Зате сьогодні знайшла статтю, де мооє фото стоїть на першому місці:-)). Дивитись тут.
Свідомості та відкритості...
З 1998 року Україна офіційно відзначає День соборності, тобто день злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в далекому вже 1918 році. Та, мабуть, святкування даної події в цьому році - це ще й такий собі показовий акт непокори діючій владі, засвідчення того, що в країні є небайдужі до її долі люди, що український дух нездоланний, що все, що робили наші предки для майбутнього України було немарним. Сподіваюся, що ще трохи, і наша країна прокинеться від летаргічного сну, куди ввігнало її бездарне керівництво, або ж народ український скине маску покірності і мояхатаскрайності та й скине "царя" та "в.о. царя".
Тож вчора зранку ми зустрілися з Ромою і поїхали в напрямку моста Патона. Там привіталися з його друзяками - братчиками-спасівцями (Макс:-) був серед них) , взяли литавру та стяг ЗУНР і пішли на міст. Спершу я не помітила, що там вже народ кучкувався, тому переживала, чи вдасться з'єднати два береги Дніпра тілами небайдужих. Та переживання мої були марними, бо було повно молоді (і трохи старших людей) з барабанами та розмальованими жовто-блакитною фарбою обличчями :-)) Атмосфера доброзичливості та патріотизму протягнулася над мостом. Ну й що, що холодно!
Дуже приємно відзначити те, що більшість водіїв сигналили на знак підтримки, люди в маршрутках та тролебусах віталися з нами. Був кумедний момент, коли зупинилася автівка з двома молодими хлопцями, які запитали:"Ребята, а что сегодня за праздник?". Не знаю, чи зрозуміли вони що таке соборність. Але те, що не полінувалися зупинитися і поцікавитися вже дуже добре, бо соромно не не знати, а не хотіти знати.
А неприємно те, що лівий бік мосту, на якому, власне, і мав утворитися живий ланцюг, несподівано саме цього дня почав ремонтуватися. І ще один провокаційний момент - з котроїсь машини кинули на проїжджу частину скручені (видно, що попередньо заготовлені) гвіздки. Добре, що один з організаторів встиг їх помітити і позбирати, поки не сталося якоїсь прикрості.
Рухаючись назустріч людям з лівого берегу, ми несли полотно жовтого кольору, а вони, відповідно, блакитного. Десь посередині ми їх з'єднали і утворився 30-метровий прапор соборної України. Так, весело, з розспівуючи пісні УПА, український гімн, вигукуючи різні гасла та потрапляючи у такт барабанів учасники акції перейшли на лівий берег Дніпра. (Я навіть зігрілася. Всю дорогу доводилося йти напівобертом, з розтягнутими, як у Ісуса, руками (згадалося, як носила з Гіпічем катамаран:) - щоб ланцюг не розірвався. А тут ще й моя сумка з шиттям - навіщо лише тягнула її з собою?!, та Ромин рюкзак з трьома пляшками вина!). Потім всі дружненько сфотографувалися, заспівали гімн України, почули (а кому пощастило - то й побачили. Мені - ні.) вистріл гармати, роздали жовто-блакитні стрічки і розійшлися. Все, святкування закінчилося.
Ну а ми з Роминими приятелями пішли досвятковувати Ромин же Д.н. та вдале завершення акції. Ввечері всі чекали, що по 1+1 покажуть сюжет, де Роміро давав інтерв'ю та грав на литаврі. Але не показали. Гади!:-) Зате сьогодні знайшла статтю, де мооє фото стоїть на першому місці:-)). Дивитись тут.
Свідомості та відкритості...
Немає коментарів:
Дописати коментар