"БАР'ЄР". Умовний

Та бл*, та ніх** ніякого зла на світі
вопше нема, всьо в наших головах…
Мох з Іздрикового «ТАКЕ»

Ты с ногами сидишь на тахте,
Под себя их поджав по турецки.
Все равно, на свету, в темноте,
Ты всегда рассуждаешь по детски
Б.Пастернак «Без названия»

Он был старше ее. Она была хороша.

В ее маленьком теле гостила душа.

Они ходили вдвоем, они не ссорились по мелочам.

И все вокруг говорили: "Чем не муж и жена?"

И лишь одна ерунда его сводила с ума:

Он любил ее, она любила летать по ночам.

"Машина времени"

Вже, мабуть, місяці два пройшло, як я подивилася той фільм. А сюжет час від часу виринає з глибин пам’яті. І я б не сказала, що аж таке особливе те кіно, аж таке незвичайне. Аж ніяк. Прикладів стосунків старшого чоловіка та в рази молодшої дівчини в історії та літературі – хоч греблю гати. Ну, хоча б Іван Мазепа та Марія Кочубеївна, Модест Алексеич і Анна (та, що вдома).
Але що це я ? До чого тут вік? Всі обмеження, якими обростаємо, всі умовності, що сковують волю, всі табу, що затикають рота, не залежать від того, скільки років топчемо землю. Всі бар’єри в голові, в паралізованій забобонами свідомості. Як це людям не спадає на думку пошевелити мізками і збагнути, що вся та трахомудія з суспільними правилами, душевними розмовами про гріх та закликами до покаяння створені лише з тією метою, щоб загнати в рамки, викликати почуття вини та страху. Рабами легше керувати…
І от нахапається людина з дитинства таких заборон і, будь ласка - получіть, розпишіться – готовий екземплярчик сомнамбули. А проснутися і струсити з себе весь той наліт обмежень, внутрішніх насамперед, якось ніби й страшно і незвично. Бо, здається, нічого не залишиться (хоч це й заблудження). Отак і живуть мільйони людей і навіть не підозрюють, що вони вільні. Що вони народилися з тією свободою, а хтось виманив її у них і нелегально користується.
Доротея знала, що вона вільна. Вірніше, навіть, не знала, а навіть не задумувалася над наявністю тієї свободи. Вона з нею жила так «просто і природно», так органічно. Навіть вміння літати було чимось звичним і звичайним для неї. Такі люди як ангели приходять у чиєсь життя щоб виколупати того «когось» з-під свого панцира, щоб розсунути чиїсь межі свідомості, щоб показати інші обрії. Такі люди як ефір та плоть і кров одночасно. Як метелики, що безпечно летять на вогонь. Легкі, відкриті, вразливі. Глибоко духовні . І це в нашому впорядкованому і матеріальному суспільстві вважається відхиленням від норми. Якої норми? А, може, це нормально – літати, любити, жити кожною миттю, сміятися і стрибати, коли хочеться? Просто і природно.
Антоній. Що про нього скажеш? Типовий представник «такого, як усі». «А що скажуть інші?» - улюблене питання такої категорії. Затиснутий власними обмеженнями як дубова діжа металевими обручами. Хоч зовні цілком успішний член суспільства, композитор навіть. І, звісно, що він ніколи доти не бачив зоряного неба, бо для цього, принаймні, потрібно підняти голову та розплющити сонні очі.
Іще одним, особливим, персонажем фільму є музика. «Адажіо» Альбіноні магнетично затягує у свій коловорот і до останнього акорду тримає у напрузі. Аж забагато її було. Можна було б розбавити епізоди з Доротеєю, скажімо, «Голубим Дунаєм» Штрауса чи «Місячною сонатою» Бетховена (іноді – Італійською полькою Рахманінова). Ну, а для Антонія підійшов би якщо не депресивний Вагнер (хоча, можна – в момент, коли він розуміє, що в квартирі Доротеї немає і покинула вона оселю не через двері), то Бахова токата ре-мінор для органу – точно.
А ще фільму личив би «Севільський цирюльник» Россіні. Думаю, зайве казати, що партія флейти належить Доротеї.
Завершення цієї історії логічне. Антоній не відразу зрозумів, який подарунок піднесло йому життя. А Доротея, здається, і не помітила, що перенеслася до іншого виміру.