Живий Живаго

За досить тривалий період це перша вагома книга, яку я прочитала. Недаремно після її публікації (в Італії, італійською мовою, до речі. Радянська цензура роман забракувала) Пастернаку присудили Нобелівську премію. Під тиском влади від премії він змушений був відмовитися. Така от тупа «совіцька» система.

«Доктор Живаго»  - книга зовсім не про політику, і не про «білих» та «червоних». Бо і Перша світова війна, і переворот у царській Росії, і революція за ним -  то лише тло життя учасників роману, причина їхніх страждань,  поневірянь, здобутків та втрат. Насправді це історія про прагнення людини до краси і добра, про любов до життя, про почуття обов’язку та муки сумління, про різні форми кохання, про самовираження, самовдосконалення та саморуйнування, про глибину і свободу мислення, зрештою.

Потішно, що, читаючи, знову переконуєшся, який маленький світ, як все в ньому пов’язане, стільки знайомих і знайомих знайомих у ньому мешкає. Певою мірою «Доктора Живаго» я би порівняла з «Лезом  бритви» Івана Єфремова. Але в «Лезі…» герої живуть окремо, до деякого часу кожен сам по собі, в різних кінцях світу,  і лише наприкінці сходяться всі разом в одному місці. Тут же, в «Докторові Живаго» учасники роману живуть хоч і окремо, але якось паралельно одне відносно одного, завжди знаходяться спільні знайомі. От я собі думаю, чи могла б я, наприклад, знайти зв’язок із якимось там У Чань Лінем із китайської (?) провінції Маньчжурія?

Я не великий знавець Пастернака і, взагалі, це перший прозовий твір його авторства, який я прочитала, але, здається, мені, що Юрія Живаго він списував із себе. У них такі подібні любов до життя, до самого факту існування, потяг до самовдосконалення, бажання віднайти найкращу форму вираження думки, підібрати найбільш влучне слово. У них такі схожі жадібність до мисленнєвої діяльності. Один лише погляд на широкий стіл у затишному кабінеті розпалює в докторові Живаго  прагнення писати, писати, писати, безкінечно довго нанизувати намисто із своїх думок. Якесь дивне відчуття було в мене, коли дізналася, що вірш «Зимняя ночь» ніби-то був написаний Юрієм Андрійовичем: чому ж я лише зараз познайомилася з автором?  А вірш «Разлука» точний і болючий кожним своїм словом як укол «невынутой иголки».

Кожного разу, коли читаєш якусь історію, проживаєш її разом з героєм. На цей раз, мені здається, я особливо пройнялася: я так тішилася, коли доктору Живаго вдалося дістатися до Лари, мені було дуже болісно, коли вони змушені були розлучитися, мені так хотілося підтримати його, коли в нього опустилися руки…Такі люди варті світлої долі.

Та найбільше, що мене вразило в цьому романі – це навіть не історія, яку розказав Пастернак, а сам стиль розповіді. Такий легкий, плавний, зручний для читання, наповнений метафорами та яскравими, образними порівняннями.  Скажімо, мені дуже запам’яталися «бісерний дощ» та  «…была сухая, словно картина углем». Це ж якою уважною та спостережливою людиною потрібно бути, яким живим мисленням сдід володіти, щоб так писати! Учасниками подій є не лише люди, а й міста, птахи, хмари, дерева… Особливо дерева: вони то підходять ближче до освітлених вікон, то поступаються місцем біля воріт, то відбиваються від вирубування. А як автор написав про горобину! «[…] росла одинокая, красивая, единственная изо всех деревьев сохранившая неопавшую листву, ржавая рыжелистая рябина» - скільки епітетів! І ще мені  страшенно сподобалося одне речення: «Снег желтел под лучами полудня и в его медовую желтизну сладким осадком вливалась апельсиновая гуща рано наступавшего вечера» - ммм, смачно.  Стан мого захоплення Пастернак виразив одним-єдиним реченням: «Присутствие искусства на страницах «Преступления и наказания» потрясает больше, чем преступление Раскольникова» - саме це я й мала на увазі :-) 
І, здається мені, що я збагатилася якимось новим знанням. Нехай воно ще не оформлене і не назване словами, але воно вже живе в мені.
Рекомендую.