И замуж пойду из бутылки.
Аглая з "Ідіота" Ф.Достоєвського
Аглая з "Ідіота" Ф.Достоєвського
Одна комічна ситуація, що мала місце в на днях спонукала зібрати свої думки докупи і написати свій черговий опус з приводу стін. Стін, які ми іноді так дбайливо, цеглинка за цеглинкою, вибудовуємо між собою. І, що найприкріше, зазвичай робимо ми це там, де в цьому немає необхідності. Там, де варто лише перекинути дошку з будівельного риштування, на якому так ретельно викладаємо ті цеглини, і зустрітися на середині цієї кладки.
Здається, всю свою історію людство тільки те й робило, що створювало собі перешкоди, вигадувало різні там заборони та обростало усілякими забобонами. Світські церемонії, церковні ритуали, дипломатичні протоколи… Ні, я не нігілістка і не заперечую важливості і потрібності всіх цих речей. Я просто не розумію, навіщо засмічувати цими бар'єрами живе повсякденне спілкування. Чому б не триматися легко (не легковажно!) й невимушено, чому б не робити перших кроків або не протягнути нитку Аріадни тому, хто на них зважився? Натомість ми як черепахи, ховаємося під свій панцир – спробуй дістань! Люди набивають собі ціну, викаблучуються, ломлять ср*ку на ломаку (з фольклору), скачуть, як муха на окропі (народна мудрість), натягують маски. І все для того, щоб довести хоча б собі свою значущість, щоб виказати іншим, що й вони займають якусь позицію в житті. Є дійсно значимі й самодостатні люди, яким нікому нічого доказувати не потрібно. От вони якраз і поводяться просто і скромно. Бо вони – справжні.
От як би було добре, коли б люди спілкувалися між собою просто і відкрито, не тримаючи каменя за пазухою, без задньої думки про власну вигоду, без штучних і натягнутих посмішок, з іскрами любові в очах, зі щирістю в голосі. Може, й суспільство було б тоді здоровіше…
Так, я зараз згустила барви. Мені хотілося сказати, що подекуди наші вчинки бувають (чи здаються?) нелогічними і пустими. Що замість зведення стіни можна розбити квітник. Звичайно ж (і слава Богу), в нашому житті є місце і щирості, і довірі, і відвертості та й багатьом іншим чеснотам. В дружбі це відчувається особливо. А вона, як нам відомо ще з дитячої пісеньки, розпочинається з посмішки. Підступ лише в тому, що людина у футлярі може сприйняти її як насмішку над собою. Та це вже не про моїх друзів і не про мене.
Посмішок…
Здається, всю свою історію людство тільки те й робило, що створювало собі перешкоди, вигадувало різні там заборони та обростало усілякими забобонами. Світські церемонії, церковні ритуали, дипломатичні протоколи… Ні, я не нігілістка і не заперечую важливості і потрібності всіх цих речей. Я просто не розумію, навіщо засмічувати цими бар'єрами живе повсякденне спілкування. Чому б не триматися легко (не легковажно!) й невимушено, чому б не робити перших кроків або не протягнути нитку Аріадни тому, хто на них зважився? Натомість ми як черепахи, ховаємося під свій панцир – спробуй дістань! Люди набивають собі ціну, викаблучуються, ломлять ср*ку на ломаку (з фольклору), скачуть, як муха на окропі (народна мудрість), натягують маски. І все для того, щоб довести хоча б собі свою значущість, щоб виказати іншим, що й вони займають якусь позицію в житті. Є дійсно значимі й самодостатні люди, яким нікому нічого доказувати не потрібно. От вони якраз і поводяться просто і скромно. Бо вони – справжні.
От як би було добре, коли б люди спілкувалися між собою просто і відкрито, не тримаючи каменя за пазухою, без задньої думки про власну вигоду, без штучних і натягнутих посмішок, з іскрами любові в очах, зі щирістю в голосі. Може, й суспільство було б тоді здоровіше…
Так, я зараз згустила барви. Мені хотілося сказати, що подекуди наші вчинки бувають (чи здаються?) нелогічними і пустими. Що замість зведення стіни можна розбити квітник. Звичайно ж (і слава Богу), в нашому житті є місце і щирості, і довірі, і відвертості та й багатьом іншим чеснотам. В дружбі це відчувається особливо. А вона, як нам відомо ще з дитячої пісеньки, розпочинається з посмішки. Підступ лише в тому, що людина у футлярі може сприйняти її як насмішку над собою. Та це вже не про моїх друзів і не про мене.
Посмішок…
17, 21.07.2010
Немає коментарів:
Дописати коментар