Своя Сванетія

Илья, Ксюша, Надя, Аня смотрите перевод ниже :-) 

Жила-була вродлива імеретинська царівна з дивовижним іменем Кошкі. Вдачу вона мала добру і веселу, але занадто волелюбну. І за це зла мачуха заточила її в башті далекої Сванетії. А щоб ніхто не зміг знайти полонянку і визволити її, звеліла збудувати сотні башт по всій сванській землі, а зодчих безжалісно знищити.

І навіть аргонавти, що насправді вирушили на пошуки імеретинської красуні, повернулися до Кутаї лише із золотом Колхіди і позолоченим у водах Енгурі руном.

Та пам’ять сванів зберегла легенду про поневолену царівну – вони ще й досі називають кожну башту «кошкі»*.

В одній з таких кошкі побувала і я. Однак, віки вже стерли сліди можливого перебування вродливої невільниці у цих стінах.

… Літак приземлився у Кутаїсі о 9:20 ранку і я ледь не кинулася цілувати грузинську землю – гамарджоба!

До зустрічі з більшістю нашої групи залишалася ще купа часу і ми втрьох – Саша, Юля і я – після незначних, але обов’язкових торгів із таксистом поїхали до монастирів Гелаті і Моцамета.

Саме зараз хочу висловитися на підтримку грузинських таксистів – це справжні інформаційні центри: і про обстановку в країні розкажуть, і на ночівлю прилаштують і, зрозуміло, довезуть куди слід та ще й почекають скільки потрібно без увімкненого лічильника! А «наш» водій таксі пригостив нас велетенськими булочками, які ми ще два дні доїдали. Спеціально за ними заїжджав – о-о! 

Крихітний монастир Моцамета примостився на вершині гори, затиснутій між двома ущелинами. У храмі якраз проходила служба. І хоч крім чотирьох служителів, там було лише два чоловіка і ми, та всі канони чітко дотримувалися. 

Моцамета

Моцамета/Моцамэта

Гелаті, поза сумнівом, залишив слід у моєму серці. Майже затерті фрески храму справляють враження не гнітюче, а швидше – співчутливе. Хочеться залишити хоч якусь копійку на їх відновлення. І тут все просто, засновано на довірі: лежать свічі, вказана їх вартість, поряд на столику ларі і тетрі – плати, бери здачу. І жодна жива душа за тим процесом не слідкує. Вся атмосфера монастирського подвір’я просякнута домашнім затишком і спокоєм. Здається, що тут завжди неділя.

Фрески Гелаті/Фрески Гелати

Колишня семінарія/Бывшая семинария

Гелаті/Гелати  

  Повернувшись до аеропорту Копітнарі ми виявили ще частину групи, а також те, що сидіння-підвіконня можна легко використати як ліжка, що після безсонної ночі було дуже доречно.

А коли всі зібралися і Борис порахував нас, наче курчат, ми вирушили назустріч нашій спільній пригоді. І тоді я ще й не думала про те, що через сім днів/шість вечорів ті дев’ятеро людей стануть мені такими близькими, що сумуватиму за ними ще до закінчення походу.

Водій нашої маршрутки, з іменем, схожим на пряність – Зура, гнався несамовито. Як і всі кавказці, втім. Почався дощ, що перейшов у зливу. А я боролася зі сном, намагаючись на шаленій швидкості роздивитися мою любу Грузію крізь мокре вікно автобуса.

І на шляху до Зугдіді мені все ж таки пощастило побачити свиней із дерев’яними ріжками. Але про можливість сфотографувати те диво, звісна річ, не йшлося.  

Взагалі в цій країні тварини вільні у своїх вчинках: поросята від малесеньких, схожих на їжаків, до великих кабанів гуляють вулицями, мирно пасуться табунами коні, а корови – то й зовсім привілейовані істоти – можуть собі незворушно лежати посеред проїжджої частини – і всі вважають це нормальним.

 

 

 За скількись там кілометрів до Местії, в Латалі, почалися башти. Принаймні, там я їх помітила вперше.

Коли дивишся на якесь сванетське поселення згори, то воно здається масивним підсвічником, на якому то хаотично, то впорядковано стоять свічі-кошкі. І коли б на кожній з них у сутінковий час запалити вогник, то вони б склали конкуренцію навіть тим лампадкам, які ми щорічно світимо на Михайлівській площі в День пам’яті жертв голодоморів.

Перший похідний день був щедрим на воду і важкопрохідні місця. Ми то перелазили огорожу, потрапляючи у чиїсь володіння, то повертали назад, йдучи просто руслом потічка. В горах то був дощ, то не було дощу, то був град. Чого бракувало – то це визначеності: якою мовою з людьми вітатися («Гамарджоба!», «Hello! », «Доброго дня! – Доброго здоров’я! – О, то це ж наші!»), одягати дощовик чи зараз минеться і скільки ще до тих озер («Is Koruldi far from here? – Well, it is this road – to that white car», «Ще 300.., 250… метрів», «Have you saw a lake? – Yes, five minutes. – Oh, thanks!»). Ті п’ять хвилин були нескінченними.  

Ні, не вразили мене озера Корульді. Бребенескул та Несамовите у Карпатах при такій же погоді видаються привабливішими.

Одне з озер Корульді/Одно с озер Корульди

Зате мандрівка ця видалася чудовою розминкою перед наступними кількома днями. І дорога в оточенні гір, пронизаних річками-блискавками вже сама собою надихала. Дорога завжди варта того, щоб іти. А гори не можуть бути негарними. Десь там мала бути вершина Ушби і я, можливо, й бачила її, але не знала, що то вона.

   Місто Местія потребує окремого слівця. Найперше, завдяки інформаційному центру, де можна не лише отримати довідку про маршрут, який тебе цікавить, але й «нагребти» купу карт усіх регіонів Грузії. Ну, звісно, ми зі своїм українським «А тут ще огірочки посію» так і зробили:-)

   Центр міста із дуже оригінальним пам’ятником цариці Тамар відбудований і виметений, купа гостьових будинків. Все робиться задля розвитку туризму.

Пам'ятник цариці Тамар/ Памятник царице Тамар

Зверніть увагу на символи біля підніжжя пам'ятника/Обратите внимание на символы у подножья памятника

Гостьовий будинок у Местії/Гостевой дом у Местии

Того вечора, скориставшись відсутністю Бориса, ми трохи змахлювали і взяли таксі. А сван, коли побачив яка кількість дівчат наближається до його автівки, якось нервово засміявся до свого колегиJ

Боря після кожного походу в магазин любив розповідати про свої спостереження за місцевими звичаями, зокрема щодо становища жінки в сванському суспільстві. Так, тут патріархат. А призначення жінок – народжувати дітей і поратися по господарству. Але при цьому я жодного разу не помітила нещасного жіночого погляду. То, може, не все так погано? Якщо вони живуть так вже віками, то чому нам обурюватися таким станом речей і пхатися зі своїми правилами (світоглядом) у чужий монастир?

Насправді свани доброзичливі та відкриті. І величезні – справжні чоловіки. Вах! А коли вони дізнавалися, що ми з України, то дуже емоційно і зворушливо виражали свою радість – люблять вони нас. Це так приємно – бути бажаними гостями.

Схожі діалоги повторювалися протягом всього нашого шляху:

-       Откуда прибыли?

-       С Украины.

-       А-а-а, так и знал, так и знал (з тим сваном ми зустрічалися двічі).

***

-   Откуда?

-   С Украины.

-   О-о-о, что же ты мучаешь меня?! (Боря спершу звернувся до нього англійською). Я служил во Львове!

Вже при виході з Адіші нам зустрілися мама із сином з Дніпропетровська. І сван, що був їхнім провідником, дуже пристрасно жестикулював і розповів, як вони хотіли купити (!) в нього лаваш (!) за 5 (!) ларі. «Эй, это же ваши земляки, поговорите с ними!» - тобто він хотів, щоб ми пояснили своїм землякам, що вони завдали свану образи, коли запропонували йому гроші за хліб.

А вчора в Єлі після того, як нам дозволили оглянути кошкі (ну уявіть собі: цілий кагал поліз на горище!), прозвучало питання: «Ну, чем вам еще помочь?». І винесли лаваш та голівку сулу гуні. Від плати відмовилися навідріз. Країна –  це люди.

І в цій країні мені затишно. Бували моменти, коли мені здавалося, що я вдома. Наприклад, гори в цій частині країни дуже схожі на Карпати. І лише засніжені вершини виказують, що це все ж таки Кавказ. Ще одне: вже майже в останню мить, коли ми бігли до маршрутки в Ушгулі, я побачила ось цю розмальовану хатину. Як це по-українському! 

Але за кілька хвилин до того я стояла і плакала. І стара сванка (що дуже чітко привіталася з нами «гамарджобат»), намагалася зрозуміти, що відбувається, вона сміялася до мене і щось ласкаво говорила. Ну як я могла їй пояснити, що не хочу покидати ні цієї громади, ні цієї землі. Що з кожним приїздом до цієї країни все більша частина мого серця залишається тут. Що десь у Мцхеті, Гергеті, Накіпарі чи ще якомусь місці приховано магніт, який тепер постійно притягуватиме мене до себе.

Часто зараз пригадую вечір на тій казковій галявині із соковитою травою. І те, як із заходом сонця змінювалася вершина Тетнульда, і як ми смажили гриби з кропивою, і те, як співали пісень, і якою теплою була наша ватра. 

Тетнульд

Ми/Мы:-)       © фото Олександри Ланде

Не менш чарівним був вечір на острові між двома рукавами Адішчали коли Саша таки відгадав правила Ксюшиної гри, не втративши терпіння, частина грибів із казана вихлюпнулася на землю, а ми всі перебували під враженням від карколомної мандрівки до льодовика біля підніжжя Тетнульда. Навіть Саша, який залишився стерегти рюкзаки, але вже від «спілкування» з ґедзями.

Вдалині видніється льодовик Тетнульда/Вдалеке виден ледник Тетнульда

 Вода в  ріці тоді була холоднішою, ніж взимку в ополонці, аж рукам боляче. Хоча ще вчора нижче за течією у цій річці ми помили волосся.

Новий день був довгим і наповненим пейзажами, враженнями і водою. Зранку вода розливалася у нас під ногами, бо ми переходили ріку вбрід, а надвечір вона полилась нам на голови, бо почався дощ. Зате в цьому проміжку був мальовничий перевал Чхутнієрі із густою периною різнотрав’я, стілець посеред поля, «село» Халде з одним жилим будинком для однієї сім’ї та сванськими хлопцями, що гарцювали на коні, с. Іпрарі, де вивіска написана українською (!) мовою, капіляри річечок, що стрімко збігають з вершин та впадають у норовливу Халдесчалу, і «дихаючі» джерела обабіч дороги. 

 

Перевал Чхутнієрі/Перевал Чхутниери

 

Халде/Халдэ

Халде. Будинок із портретом Сталіна/Халдэ. Дом с портретом Сталина

Іпрарі/Ипрари

Сванетія багата на воду. Земля просякнута тією водою, що часом не вміщається у грунті і виходить на поверхню. Тутешні ріки нагадують мені авторитетну главу роду, яка всіх тримає у залізному кулаці і змушує рахуватися із собою. 

...

Чи завжди у подорожі є мета? Чи метою є сама подорож? Як би там не було, але ми таки дісталися до найвисокогірнішого поселення у Європі – середньовічного на вигляд Ушгулі (2200 м), що є насправді громадою з чотирьох сіл.

Підмоклі й підмерзлі, ми були дуже раді відвідати місцевий Етнографічний музей, де дівчинка Каті англійською мовою докладно ознайомила нас із влаштуванням побуту у древньому сванетському помешканні. Ми закидали її питаннями – нікому не хотілося виходити під дощ. 

Ушгулі/Ушгули

Якщо що/Если что :-)

Кошкі/Кошки

 

Різне сванське начиння/Разная сванская утварь

Скриня для одягу /Сундук для одежды

 Це ще одне приємне враження від Грузії: її мешканці, і особливо молоде покоління, володіють англійською мовою. Всю дорогу дітки віталися з нами «Hello», а дівчинка в Адіші спробувала нас полічити – їй якраз вистачило чисел from one to ten:-).

Так, поки ми тлумилися в тому музей і Саша грав на старовинній (чи не причулося мені?!) бандурі, прийшов Боря з цілою коробкою кубдарі і хачапурі. Тоді ми, натхненні думкою, що попереду нас чекає обід, підхопили свої рюкзаки і пішли далі за село, щоб розбити табір для останньої своєї ночі в цих краях.

Шкода лише, що дощ та відсутність дров на стоянці завадили нам розкласти багаття та зібратися гуртом.

Зате коли дощ припинився, небо очистилося і я пізнього вечора вийшла з намету, то ледь не присіла від побаченого! Чіткі і виразні зорі, та так близько, що хоч рукою діставай! Такі небеса несила забути…
        І ось настав той день, коли потрібно (?) покидати гори Сванетії. Але перед тим, як поїхати, ми сходили до льодовика Шхари і майже по-марафонськи прибігли назад – 11 км за 2 години без жодного перепочинку. А Шхара сьогодні як та Гюльчатай, приховала своє личко під вуаллю хмар: «Ви ще повернетесь до мене, мої любі».

Льодовик Шхари/Ледник Шхары

Нічна зупинка у Зугдіді розділила нашу спільну історію. І тепер більшість групи може розповідати про те, як довго шукали кемпінг у Кобулеті, величезний хачапурі по-аджарськи і як їм дарували домашнє вино, а ми з Юлею про поїздку в автобусі, повному грузинів і як на нас дивилися ніби на дивоглядь, а також про гостинний Кутаїсі, добровільних гідів, храм Баграта, нічний фонтан у центрі міста, міст через Ріоні та багато іншого. 

Дякую всім, хто на кілька днів заглянув у моє життя. Мені б хотілося залишити вас у себе якнайдовше. А в ідеалі – назавжди.

Хай буде Час! Па!

29.07 – 07.08.2013

* Це лише мій вимисел :-)

Специально для моих друзей из России перевод всего сего:-)

Жила-была красивая имеретинская церевна с необычайным именем Кошки. Нрав у нее был добрый и веселый, но очень уж свободолюбивый. И за это злая мачеха спрятала ее в башне далекой Сванетии. А чтобы никто не мог найти пленницу и освободить ее, велела построить сотни башен по всей сванской земле, а зодчих безжалостно уничтожить.
    И даже аргонавты, что на самом деле отправились на поиски имеретинской красавицы, вернулись в Кутаю только из золотом Колхиды да позолоченным у водах Энгури руном.
    Но память сванов сохранила легенду о плененной царевне - они и сейчас называют каждую башню "кошки" *.
    В одной такой кошки побывала и я. Однако, столетия уже стерли следы возможного пребывания прекрасной невольницы в этих стенах. 
    ... Самолет приземлился в Кутаиси в 9:20 утра и я чуть было не бросилась целовать грузинскую землю - гамарджоба!
    До встречи  с большей частью нашей группы оставалась еще куча времени и мы втроем - Саша, Юля и я - после незначительных, но обязательных торгов из таксистом поехали к монастырям Гелати и Моцамэта.
    Именно сейчас хочу высказаться в поддержку грузинских таксистов - это настоящие информационные центры: и про обстановку в стране расскажут, и на ночлег пристроят, и, понятно, довезут куда нада да еще и подождут сколько нужно без включенного счетчика! А "наш" водитель такси угостил нас гигантскими булочками, которые мы еще два дня доедали. Специально за ними заезжал - о-о!
    Крошечный монастырь Моцамэта приютился на вершине горы, зажатой между двумя ущельями. В храме как раз проходила служба. И хоть кроме четырех служителей там было только двое мужчин и мы, но все каноны точно соблюдались.
     Гелати, вне сомнения, оставил след в моем сердце. Почти затертые фрески производят впечатление не гнетущее, а скорее - сочуствующее. Хочется оставить хоть какую-то копейку на их восстановление. И тут все просто, основано на доверии: лежат свечи, указана их стоимость, рядом на столике лари и тэтри - плати, бери здачу. И ни единая живая душа не следит за этим процессом. Вся атмосфера монастырского двора пропитана домашним уютом и спокойствием. Кажеться, что здесь всегда воскресенье.
     Вернувшись в аэропорт Копитнари мы обнаружили еще часть группы, а также то, что сиденья-подоконники можно легко использовать как кровать, что после безсонной ночи было очень кстати.
    А когда все собрались и Борис посчитал нас, будто цыплят, мы отправились навстречу нашему общему приключению. И тогда я даже не думала о том, что через семь дней/шесть вечеров эти девять людей станут мне такими близкими, что буду скучать за ними еще до завершения похода.
     Водитель нашей маршрутки, с именем, похожим на пряность - Зура, летел неистово. Как и все кавказцы, впрочем. Начался дождь, который перешел в ливень. А я боролась со сном, пытаясь на безумной скорости рассмотреть мою любимую Грузию сквозь мокрое окно автобуса.
     И по пути к Зугдиди мне все-таки посчастливилось увидеть свиней с деревяными рожками. Но про возможность сфотографировать это чудо и говорить не приходилось.
    Вообще в этой стране животные свободны в своих поступках: поросята от маленьких, похожих на ежей, до больших кабанов гуляют улицами, мирно пасутся табунами лошади, а коровы - те и вовсе привилегированные существа - могут себе невозмутимо лежать посреди проезжей части - и все считают это нормальным.
      За сколько-то там километров от Местии, в Латали, начались башни. Во всяком случае там я их заметила впервые.
     Когда смотришь на какое-то сванетское селение сверху, то оно кажется массивным подсвечником, на котором то хаотично, то упорядоченно стоят свечи-кошки. И когда б на каждой из них во время сумерков зажечь огонек, то они бы составили конкуренцию даже тем лампадкам, которые мы каждый год светим на Михайловской площади в День памяти жертв голодоморов.
     Первый походный день был щедрым на воду и труднопроходимые места. Мы то перелазили через забор, попадая в чьи-то владения, то возвращались назад и шли просто по течению ручейка. В горах то был дождь, то не было дождя, то был град. Чего недоставало - так это определенности: на каком языке здороваться с людьми  («Гамарджоба!», «Hello! », «Доброго дня! – Доброго здоров’я! – О, то це ж наші!»), надевать дождевик или сейчас пройдет и скольки еще до тех озер («Is Koruldi far from here? – Well, it is this road – to that white car», «Еще 300.., 250… метров», «Have you saw a lake? – Yes, five minutes. – Oh, thanks!»). Те пять минут были нескончаемыми.
     Нет, не впечатлили меня озера Корульди. Бребенескул и Несамовыте у Карпатах при такой же погоде кажутся более привлекательными.
   Зато наше странствие оказалось прекрасной разминкой перед следующими несколькими днями. И дорога в окружении гор, пронизанных речками-молниями уже сама по себе вдохновляла. Дорога всегда достойна, чтобы идти. А горы не могут быть некрасивыми. Где-то там должна была быть вершина Ушбы и я, возможно и видела ее, но не знала, что это она.
     Город Местия требует отдельного словца. Прежде всего благодаря информационному центру, где можно не только получить справку об интересующем маршруте, но и "нагрести" кучу карт всех регионов Грузии. Ну, конечно же, мы со своим украинским "А тут еще огурчики посею" так и сделали:-)
     Центр города с очень оригинальным памятником царице Тамар отстроен и выметен, полно гостевых домов. Все делается для развития туризма. 
     Тем вечером, воспользовавшись отсутствием Бориса, мы немного смахлевали и взяли такси. А сван, когда увидел сколько девушек приближается к его машине, как-то нервно засмеялся к своему коллеге:-)
     Боря после каждого похода в магазин любил рассказывать о своих наблюдениях за местными обычаями, в частности о положении женщины в сванском обществе. Да, тут патриархат. А назначение женщин - рожать детей и возиться с хозяйством. Но при этом я ни разу не видела несчастного женского взгляда. Так, может, не все так плохо? Если они живут так уже веками, то почему нам возмущаться таким положением вещей и сунуться со своим уставом (мировозрением) в чужой монастырь?
     На самом деле сваны доброжелательные и открытые. И огромные - настоящие мужчины. Вах! А когда они узнавали, что мы с Украины, то очень эмоционально и трогательно выражали свою радость - любят они нас. Это так приятно - быть желанными гостями.
     Подобные диалоги повторялись на протяжении всего нашего пути:

- Откуда прибыли?

-       С Украины.

-       А-а-а, так и знал, так и знал (с этим сваном мы встречались дважды).

***

-   Откуда?

-   С Украины.

-   О-о-о, что же ты мучаешь меня?! (Боря сначала обратился к нему на английском). Я служил во Львове!
     Уже при выходе с Адиши нам встретились мама с сыном из Днепропетровска. И сван, который был их проводником, очень страстно жестикулировал и рассказал, как они хотели купить(!) у него лаваш(!) за 5(!) лари. "Эй, это же ваши земляки, поговорите с ними!" - то есть, он хотел, чтобы мы объяснили своим землякам, что они обидели свана, когда предложили ему деньги за хлеб.
    А вчера в Ели после того, как нам позволили осмотреть кошки (ну представьте себе: такой кагал полез на чердак!), прозвучал вопрос: "Ну, чем вам еще помочь?". И вынесли лаваш и головку сулугуни. От платы отказались наотрез. Страна - это люди.
     И в этой стране мне уютно. Бывали моменты, когда мне казалось, что я дома. Например, горы в этой части страны очень похожи на Карпаты. и только заснеженные вершины указывают на то, что это все-таки Кавказ. Еще одно: уже почти в последнее мгновение, когда мы бежали к маршрутке в Ушгули, я увидела разрисованный домик. Как это по-украински!
    Но за несколько минут до этого я стояла и плакала. И старая сванка (которая очень четко поздоровалась с нами «гамарджобат») пыталась понять, что происходит, она улыбалась мне и что-то ласково говорила. Ну как я могла объяснить ей, что не хочу оставлять ни эту общину, ни эту землю. Что с каждым приездом в эту страну все большая часть моего сердца остается здесь. Что где-то у Мцхете, Гергети, Накипари или еще каком-то месте спрятан магнит, который теперь постоянно будет притягивать меня к себе.
    Часто сейчас вспоминаю вечер на той сказочной поляне с сочной травой. И то, как с закатом солнца менялась вершина Тетнульда, и как мы жарили грибы с крапивой, и то, как пели песни, и каким теплым был наш костер.
    Не менее прекрасным был вечер на острове между двумя рукавами Адишчалы когда Саша все-таки отгадал правила Ксюшиной игри, не потеряв терпение, часть грибов выплеснулась на землю, а мы все были под впечатлением от сногсшибательного похода к леднику у подножья Тетнульда. Даже Саша, который остался сторожить рюкзаки, но уже от "общения" со слепнями.
    Вода в реке тогда была холоднее, чем зимой в проруби, даже рукам больно. Хотя еще вчера ниже по течению в этой речке мы помыли волосы.
    Новый день был долгим и наполненным пейзажами, впечатлениями и водой. Утром вода разливалась у нас под ногами, так как мы переходили реку вброд, а ближе к вечеру она полилась нам на головы, ибо начался дождь. Но зато в этом промежутке был живописный перевал Чхутниери с густой периной разнотравья, стул среди поля, "деревня" Халдэ с одним жилым домом для одной семьи и сванскими парнями, что гарцевали на коне, Ипрари, где вывеска написана на украинском(!) языке, капилляры речушек, которые стремительно сбегают с вершин и впадают в своенравную Халдесчалу, и "дышащие" источники вдоль дороги.
    Сванетия богата водой. Земля ею пропитана, иногда вода не помещается в почве и выходит на поверхность. Здешние реки напоминают мне авторитетную главу рода, которая держит всех в железном кулаке и заставляет считаться с собой.
    ...
   Всегда ли у путешествия есть цель? Или целью есть само путешествие? Как бы то ни было, но мы таки добрались до самого высокогорного селения в Европе - средневекового на вид Ушгули (2200 м), что на самом деле есть общиной из четырех деревень.
    Мокрые и подмерзшие, мы были очень рады посетить местный Этнографический музей, где девочка Кати на английском языке подробно познакомила нас с устройством быта в древнем сванском жилище. Мы забросали ее вопросами - никому не хотелось выходить под дождь.
    Еще одно приятное впечатление от Грузии: ее жители, и в особенности молодое поколение, владеют английским языком. Всю дорогу детки приветствовали нас "Hello", а девочка в Адиши попробовала нас посчитать - ей как раз хватило чисел from one to ten:-)
    Так, пока мы толпились в том музее и Саша играл на старинной (не послышалось ли мне?!) бандуре, пришел Боря с целой коробкой кубдари и хачапури. Тогда мы, вдохновленные мыслью, что впереди нас ждет обед, подхватили свои рюкзаки и пошли дальше за деревню, чтобы разбить лагерь для последней своей ночи в этих краях.
   Жаль только, что дождь и отсутствие дров на стоянке помешали нам разжечь костер и собраться вместе.
   Зато когда дождь прекратился, небо очистилось и я поздним вечером вышла с палатки, то чуть не присела от увиденного! Четкие и выразительные зори, да так близко, что хоть рукой доставай! Такие небеса нет мочи забыть...
    И вот настал тот день, когда надо (?) покидать горы Сванетии. Но перед тем, как поехать, мы сходили к леднику Шхары и почти по-марафонски прибежали назад - 11 км за 2 часа без единой остановки. А Шхара сегодня как та Гюльчатай, спрятала свое личико под вуалью облаков: "Вы еще вернетесь ко мне, мои дорогие". 
   Ночная остановка в Зугдиди поделила нашу общую историю. И теперь большинство группы может рассказивать о том, как долго искали кемпинг в Кобулети, огромный хачапури по-аджарски и как им дарили домашнее вино, а мы с Юлей о поездке в автобусе, полном грузинов, и как на нас смотрели как на диковинку, а также о гостеприимном Кутаиси, добровольны гидах, храме Баграта, ночном фонтане в центре города, мост через Риони и многое другое.
    Спасибо всем, кто на несколико дней заглянул в мою жизнь. Мне бы хотелось оставить вас у себя как можно дольше. А в идеале - навсегда.
    Пусть будет Время! Па! (восклицание, которое схоже с "пока")

29.07 - 07.08.2013

    *Это только мой вымысел:-)

Перевод совершался под музыку Моцарта, Прокофьева, Шостаковича, Гаспаряна и Арсена Мирзояна :-)