Ще ніколи раніше моє життя не змінювало так різко ходу подій. Досі все йшло
за планом. Зараз я переконалася, що нічогісінько не контролюю. А згодом прийшло
й полегшення.
Ні того ранку, ні напередодні я не мала ніяких передчуттів, ніяких
вкрадливих думок, що щось піде не так. Навпаки, я збиралася в похід, купувала
гостинці для моєї компанії, тобто, готувалася відзначити свій День народження в
місці, яке мені найбільше любе – в горах.
А натомість я провела весь день в автобусі – свято не вдалося.
А вийшло все ось як. Між касами Івано-Франківського залізничного вокзалу я
знайшла свою групу і відразу зауважила, що вона більша. Далі з’ясувалося, що то
дві групи на одного провідника. Прикол в тому, що люди записувалися на різні
маршрути – на Чорногірський хребет і Горгани. І, оскільки більшість з них
бажали йти на Чорногору, і одна дівчина їхала 40 годин із С.-Петербургу, а
хлопець, що від початку подавав заявку на мій маршрут, ще взагалі в Карпатах не
був, то результат переговорів був очевидним.
А я собі як уявила, що доведеться вступи пити вдруге в одну ріку і знову
дертися на ту пихату Говерлу, то вже ніякі вмовляння на мене не діяли. Все було
вирішено ще під час розмови з Гіпічем.
Тут варто віддати належне провідникові Василеві, який усіма силами
намагався залагодити справу так, щоб усім було добре.
Бувають люди, знайомство з якими навіть мимохідь приносить задоволення і
приємність. Василь із цієї когорти.
…Так я на цілий день залишилася у Франківську.
Якщо перейти дорогу від залізничного вокзалу, пройти трохи праворуч, а
потім звернути ліворуч, то буде вулиця Грюнвальдська. А на ній, під номером 7,
навпроти прокуратури, готель «Аускопрут». Там я й поселилася і звідти
помандрувала містом.
Який же той Івано-Франківськ? На перший погляд він здався мені дещо
провінційним і …мізерним. Пізніше я зрозуміла чому – в центрі немає новітніх
забудов, будівлі не вище чотирьох поверхів. І найвеличнішою з них є
греко-католицький Катедральний собор Св. Воскресіння.
Дуже розкішний будинок, який займає Медичний університет, по вулиці
Галицькій.
Гарна вулиця Івана Мазепи десь так до № 40-го, далі, мабуть, нічого
дивитися.
Майдан Шептицького, площа Ринок з міською ратушею (в якій зараз Краєзнавчий
музей), Вічовий майдан, Синагога, Обласна Філармонія, монастир Св. Йосифа по
вул. Василіянок…
Дуже довго шукала вірменську церкву по вул. Вірменській. Поверталася туди
кілька разів. Аж поки не прочитала, що то на місці вірменського храму
споруджено православну церкву на честь чудотворної ікони Богородиці.
А за овочевим ринком по вул. Шпитальній легко вгадується колишній блиск
маєтку Андрія Потоцького. Ех, мала б я кошти на реставрацію українських
палаців!
Тепер про особливості.
Івано-Франківськ – суто українське місто з яскраво вираженим національним
духом. Це доводить тандем стягів України та УПА, меморіальні дошки на честь
сподвижників Олекси Довбуша і явна набожність містян.
У місті широко використовується і всіляко інтерпретується його попередня
назва – Станіславів.
Однією з цікавинок Івано-Франківська є ковальські витвори. Їх безліч у
всіляких сквериках і, як я зрозуміла, це
спільні роботи українських та європейських ковалів (з Бельгії, Нідерландів і
т.д.).
Вулички в центрі міста настільки вузькі, що люди особливо не морочать
голову пішохідним переходом, перетинаючи дорогу, де їм заманеться.
А ще тут чомусь дуже багато магазинів секонд-хенду :-)
До вечора я настільки добре орієнтувалася в центрі, що могла би вже
вказувати напрямок руху:-)
Не знайшла лише пам’ятника-фонтану яйцеві, від якого поточився колись наш
теперішній Гарант.
І лише одна загадка досі мене мучить: хто вимкнув ТВ у мене в номері?
Немає коментарів:
Дописати коментар