Осінь. Ота сама*

Осінній день. Осінній день. Осінній!

О, синій день. О, синій день. О, синій!

Зараз вже, після традиційного вітання з новим днем при виході з під'їзду: "Привіт, день", на думку відразу спадає "Осінній день, осінній день, осінній".

Осанна осені. О сум! Осанна!

Осінь розтікається смутком і печаллю по моїх жилах і я іноді сама стаю тою Печаллю.

Та насправді я люблю цю сумовиту пору. Люблю за її тепле і бурхливе різнобарв'я, справді - наостанок. Люблю за раптові дощі і паради парасольок на вулицях міста, за пронизливий вітер (і за вітер - особливо), за мрійливе кружляння листя у його останньому і остаточному служінні літу і теплу, люблю за притаманний осінній гіркувато-горіховий і димний аромат.

Осінь - дивовижна пора, ніби створена для зближення усіх живих істот, які доти були самі по-собі.

Восени особливо хочеться варити каву в турці на двох або ж заварювати грузинський чай з імбирем. Пекти австрійський штрудель. Обов'язково з корицею, горіхами та родзинками. Чи смачнющий пиріг зі сливами. А потім взутися в гумові чобітки, прихопити парасолю і піти гуляти, без певного плану і маршруту, вимірюючи глибину кожної калюжі. Думати або ж спиняти думки.

Невже це осінь? Осінь ота сама?

"Невже це осінь?" - хочеться перепитати у моїх зустрічних, заглядаючи у вічі, аби впевнитися. "Ота сама?". Бо я ще не зрослась з цією думкою. Досі я наївно вірила, що вересень - повноцінний літній місяць. "Осінь ота сама?". А цьогоріч вересень розбив на друзки мою віру. Таки осінь.

Осінні айстри горілиць зайшлися болем.

Айстри, жоржини, хризантеми... І навіть квіти восени прекрасні, душевні. А мені врізався в пам'ять такий епізод. Однієї пізньої осені я пішла до Національного художнього музею. В одній залі стояв білий рояль, на ньому - ваза з білими хризантемами. Було досить прохолодно і квіти відчайдушно віддавали свій пряний аромат, затопивши ним всю кімнату.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Як давно я не спостерігала як відлітають журавлі або дикі гуси, чи ластівки... Живучи у місті такого не побачиш. Це момент несамовитої туги і внутрішнього спустошення. Цей момент треба прожити і відпустити. Того, хто хоче піти. І свою прив'язаність відпустити. Й не створювати ніколи більше.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І скаче коник серед трав - нема мелодій.

Злодію, ну навіщо тобі те літо? Що ти з ним робитимеш?  Поверни! Хоч бабине.

О, так! Це осінь... Осінь ота сама.

* У дописі використано вірш Ліни Костенко